— Я зроблю так, що тато вижене тебе до вечора, просто дивись — спокійно промовила дванадцятирічна дівчинка, розливаючи сік на мій світлий бежевий килим. Вона знала, що тато повірить кожному її слову, кожній фальшивій сльозі. Моє затишне життя почало тріщати по швах через дитину, яка виявилася професійним маніпулятором.

Чистота в домі завжди була для мене чимось більшим, ніж просто відсутність пилу. Це був мій спосіб показати Степанові, що він нарешті знайшов тиху гавань після років тривог. Коли ми з’їхалися, я знала, що в комплекті з коханим чоловіком іде його минуле у вигляді дванадцятирічної доньки Уляни. Я не боялася труднощів. Мені здавалося, що щира турбота, гарячі обіди та випрасувані сорочки здатні розтопити будь-який лід. Степан часто повторював, що йому пощастило, бо я прийняла його дитину як рідну.

Перші місяці все виглядало майже ідеально. Я вивчала смаки Уляни, записувала, які овочі вона терпіти не може, а від яких десертів у неї з’являється посмішка. Дівчинка була мовчазною, постійно ховала очі за пасмами русявого волосся, але я списувала це на перехідний вік. Я готувала їй сніданки в школу, пакувала ланч-бокси з маленькими записками підтримки. Степан розквітав, бачачи таку ідилію.

— Ти неймовірна жінка, Маріє. Я навіть не сподівався, що Уляна так швидко звикне до тебе — говорив він вечорами, обіймаючи мене на кухні.

Я лише посміхалася, хоча всередині іноді шкрябало дивне передчуття. Уляна ніколи не дякувала щиро. Її Дякую було коротким, сухим, наче кинута через плече кістка. Але я продовжувала старатися. Купувала їй найкращий одяг, сиділа над її уроками, коли Степан затримувався на роботі. Я хотіла стати для неї другом, людиною, якій можна довірити таємниці. Проте дівчинка звела навколо себе невидиму стіну, яку я намагалася пробити своєю добротою.

Одного разу Степан поїхав у тривале відрядження. Ми залишилися вдвох. Я вирішила, що це ідеальний момент, аби зблизитися. Приготувала її улюблені млинці з сиром, запалила лампу у вітальні, чекаючи її зі школи.

— Уляно, давай сьогодні подивимося якийсь фільм разом? Я купила твої улюблені фрукти — запропонувала я, коли вона зайшла в дім.

Дівчинка навіть не зняла куртку, просто стояла в коридорі, дивлячись на мене холодним, зовсім не дитячим поглядом.

— Мені не потрібні твої фрукти, Маріє. І фільми твої мені не цікаві. Ти просто хочеш витіснити пам’ять про мою маму — різко відповіла вона.

— Сонце, я ніколи б так не вчинила. Твоя мама завжди буде твоєю мамою. Я просто хочу, щоб нам було добре разом — я спробувала підійти ближче, але вона відступила.

— Тобі ніколи не вдасться стати частиною нашої сім’ї. Ти тут тимчасово. Тато просто ще не зрозумів, яка ти насправді — кинула вона і зачинилася у своїй кімнаті.

Того вечора я вперше плакала. Мені було прикро, що всі мої зусилля сприймаються як загроза. Але я вирішила бути терплячою. Я вірила, що час усе розставить на свої місця. Коли повернувся Степан, я нічого йому не сказала. Не хотіла псувати йому настрій і виставляти дитину в поганому світлі. Це була моя велика помилка.

З часом поведінка Уляни змінилася. Вона стала підкреслено ввічливою при батькові. Допомагала мені накривати на стіл, запитувала про мої справи. Степан не міг нарадуватися.

— Бачиш, Маріє, вона нарешті відкрилася тобі — казав він з гордістю.

Але як тільки він виходив за двері, маска спадала. Уляна могла навмисно розлити щось на килим, який я щойно вичистила, або “випадково” зіпсувати мою улюблену сукню, кинувши її в прання з речами, що линяють. Коли я намагалася з нею поговорити, вона лише зневажливо посміхалася.

— Спробуй доведи татові, що це я. Він тобі не повірить. Він бачить те, що я хочу, щоб він бачив — шепотіла вона мені в обличчя.

Найгірше почалося пізніше. Степан став холоднішим до мене. Він почав ставити дивні запитання, наче перевіряв мене. Я не розуміла, що відбувається, поки одного разу не почула їхню розмову за зачиненими дверима.

— Тату, я не хотіла тобі казати, але мені страшно залишатися з нею наодинці. Вона постійно кричить на мене, коли тебе немає. Каже, що я тягар для вашого бюджету — голос Уляни тремтів, вона майстерно імітувала сльози.

— Що ти таке кажеш, доню? Марія ж так піклується про тебе — голос Степана звучав розгублено.

— Це тільки при тобі. Вона каже, що краще б мене не було. Що ти витрачаєш на мене гроші, які могли б піти на ваші подорожі. Вона навіть їжу мені дає несвіжу, а собі готує окремо — продовжувала дівчинка.

Я стояла в коридорі, затамувавши подих. Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, його чути на весь дім. Як дитина могла придумати таку підлу брехню? Я хотіла увірватися в кімнату і все заперечити, але зупинилася. Хіба Степан повірить мені, а не своїй дитині?

Того вечора за вечерею панувала важка тиша. Степан майже не торкався їжі. Він дивився на мене так, ніби бачив вперше.

— Маріє, нам треба поговорити — сказав він нарешті, коли Уляна пішла до себе.

— Про що саме, Степане? — я намагалася тримати голос рівним.

— Уляна розповіла мені дивні речі. Я спочатку не вірив, але вона показала мені записи в своєму щоденнику. Там описані такі ситуації, які неможливо просто вигадати. Чому ти так поводишся з нею?

— Які ситуації? Степане, ти справді віриш, що я можу образити дитину? Я ж для неї все роблю! Я готую, прибираю, купую їй усе, що вона просить. Я душу в неї вкладаю! — мої нерви не витримали.

— Вона каже, що ти її ненавидиш. Що ти змушуєш її мовчати і погрожуєш, що виженеш її з дому. Маріє, я знав, що бути мачухою важко, але я не очікував від тебе такої дволикості.

— Це брехня! Поклич її сюди, нехай скаже мені це в очі! — я вже не стримувала крику.

Степан похитав головою.

— Вона боїться тебе. Я не буду влаштовувати допити. Я просто хочу зрозуміти, навіщо ти це робиш? Якщо тобі заважає моя донька, то навіщо ти погоджувалася на життя зі мною?

Ми сперечалися довго. Я намагалася пояснити, що дівчинка маніпулює ним, що вона хоче нас посварити. Але Степан був невблаганний. Для нього Уляна була маленькою, беззахисною дитиною, яка не здатна на таку складну гру. Мої слова звучали для нього як виправдання злочинця.

Наступні кілька днів перетворилися на пекло. Степан майже не розмовляв зі мною. Він приходив пізно, забирав Уляну і вони йшли гуляти вдвох. Я залишалася в порожньому домі, який ще нещодавно вважала своїм гніздечком. Я бачила, як торжествує дівчинка. Кожного разу, коли наші погляди перетиналися, вона обдаровувала мене переможною посмішкою.

Я зрозуміла, що вона не просто хоче вижити мене з дому. Вона хоче знищити мою репутацію в очах чоловіка. Вона розіграла цей сценарій як за нотами. Її “щоденник” був написаний спеціально для того, щоб Степан його знайшов. Кожна фраза там була просякнута вигаданим болем.

Одного вечора я вирішила піти на відчайдушний крок. Я поставила в кухні диктофон, сподіваючись записати її справжнє ставлення до мене, коли ми будемо наодинці.

— Уляно, навіщо ти це робиш? Навіщо брешеш батькові? — запитала я, коли вона зайшла випити води.

Дівчинка зупинилася, повільно повернулася до мене. Її обличчя було спокійним і холодним.

— Тому що ти зайва. Тобі тут не місце. Ти думала, що купиш мене своїми сукнями та млинцями? Мені не потрібна мачуха. Мені потрібен мій тато. Тільки він і я. Як раніше.

— Але ж я нічого не забираю у тебе. Я хочу, щоб ми були сім’єю.

— Сім’я — це коли є любов. А я тебе не люблю. І зроблю все, щоб він тебе теж розлюбив. У мене це добре виходить, правда? Він уже дивиться на тебе з огидою. Скоро він сам попросить тебе піти.

— Я записала це, Уляно. Тепер Степан дізнається правду — я показала їй пристрій.

Вона навіть не злякалася. Навпаки, в її очах з’явився нездоровий блиск.

— Давай, покажи йому. Як ти думаєш, кому він повірить? Жінці, яка підслуховує за дитиною і намагається виставити її монстром, чи своїй доньці, яка плаче від страху? Ти щойно підписала собі вирок, Маріє.

Вона вихопила диктофон з моїх рук раніше, ніж я встигла зреагувати. Кинула його на підлогу і почала топтати ногами з якоюсь несамовитою силою.

— Тату! Тату, допоможи! — закричала вона на весь дім, розтріпуючи собі волосся і роздираючи комір блузки.

Степан влетів у кухню за лічені секунди. Він побачив розбитий пристрій, заплакану доньку, яка тремтіла в кутку, і мене, що стояла посеред кімнати в повному заціпенінні.

— Що тут сталося? — його голос був схожий на грім.

— Вона… вона хотіла змусити мене сказати, що я все вигадала! Вона штовхнула мене і розбила це, бо я відмовилася брехати! Тату, вона мене вдарила! — ридала Уляна, закриваючи обличчя руками.

— Степане, це неправда! Вона сама це зробила! Вона щойно зізналася, що хоче нас розлучити! — я кричала, намагаючись перекрити її плач.

Степан підійшов до доньки, обняв її за плечі і повів до виходу з кухні. Перед тим як зачинити двері, він подивився на мене з такою люттю і болем, що мені стало холодно.

— Збирай речі, Маріє. Я не хочу бачити тебе в цьому домі. Я помилявся в тобі. Ти виявилася набагато гіршою, ніж я міг собі уявити. Використовувати такі методи проти дитини… Це останній рівень падіння.

Я залишилася стояти на кухні. Пахло млинцями, які я готувала на вечерю. Тих самих млинців, які ніхто не буде їсти. Все моє життя, яке я так дбайливо вибудовувала, розлетілося на друзки за кілька хвилин. Я бачила в вікно, як Степан заспокоює Уляну на подвір’ї, як вона тулиться до нього, кидаючи швидкий погляд на моє вікно. В її очах не було сліз. Був лише холодний розрахунок і перемога.

Я збирала речі в тиші. Кожна річ нагадувала мені про мої нездійснені мрії. Ось ваза, яку ми купували разом зі Степаном. Ось книга, яку я читала Уляні, коли вона вдавала, що їй цікаво. Я вийшла з дому пізно ввечері. Степан навіть не вийшов попрощатися. Він сидів у дитячій кімнаті, оберігаючи спокій своєї “скривдженої” доньки.

Йдучи по вулиці, я думала про те, де я зробила помилку. Чи була я занадто доброю? Чи, навпаки, занадто слабкою? Я намагалася дати цій дитині все, а вона використала мою любов як зброю проти мене. Вона вивчила мої слабкі місця і вдарила саме туди, де було найболючіше.

Тепер я живу одна в маленькій орендованій квартирі. Степан не відповідає на мої дзвінки. Він заблокував мене всюди. Наші спільні друзі дивляться на мене з підозрою, бо Уляна встигла розповісти свою версію історії всім знайомим. Я стала ізгоєм у власному житті.

Але найстрашніше не це. Найстрашніше — це усвідомлення того, що Степан залишився з людиною, яка здатна на таку професійну брехню. Він думає, що рятує свою доньку від монстра, а насправді він сам опинився в пастці у маленької маніпуляторки, яка рано чи пізно почне використовувати ці ж методи і проти нього, як тільки він зробить щось, що їй не сподобається.

Я часто згадую той день. Кожне слово, кожен жест. Я розумію, що програла цю війну ще до того, як вона почалася. Бо я грала чесно, а мій противник не знав, що таке правила. Моя турбота стала для неї лише інструментом. Моя щирість — приводом для глузувань.

Чи можна взагалі побудувати сім’ю, де є діти від попередніх шлюбів, якщо одна сторона налаштована на знищення іншої? Чи була у мене хоч якась можливість змінити фінал цієї історії, чи все було вирішено в той момент, коли я вперше переступила поріг їхнього дому зі своїм бажанням бути корисною?

Можливо, Степан колись зрозуміє правду. Можливо, він побачить справжнє обличчя своєї доньки, коли вона подорослішає і її вимоги стануть вищими. Але чи буде тоді це мати значення для мене? Я вже не та жінка, яка вірила в силу гарячих обідів і добрих слів. Щось всередині мене зламалося назавжди.

І тепер я хочу запитати вас, дорогі читачі. Чи варта була ця спроба стати рідною для чужої дитини моєї зруйнованої долі? Чи, можливо, мені варто було з самого початку тримати дистанцію і не намагатися замінити матір тій, хто цього зовсім не бажав? Як ви вважаєте, чи існують методи боротьби з дитячою маніпуляцією, яка руйнує дорослі стосунки, чи в таких ситуаціях мачуха завжди приречена на поразку, незалежно від її вчинків?