Я звикла тримати дистанцію з мамою, та її недуга перекреслила мої старі правила: тепер холодна жінка, котру я соромилася обійняти, оселилася в нашій двокімнатній квартирі, і саме той потертий щоденник, випадково знайдений між її речами, змусив мене переосмислити власне дитинство, шлюб із Іллею й усе, що я вважала незмінним; таємниці з пожовклих сторінок розгорнулися так, що вже першої ночі я боялася відкрити двері до її кімнати, а вранці ховалися очі Іллі, бо йому теж забракло слів – та чи готова я була визнати, що найбільша моя образа багато років жила не на мамі, а в мені самій?

Я зустріла маму в коридорі реабілітаційного центру й одразу відчула, як усі дитячі спогади повертаються колючим шорстким покривалом. Візок, тонка ковдра на колінах і той самий строгий погляд, від якого колись мерзли плечі. Ілля мовчав, але на мить стиснув мою долоню, підштовхуючи вперед.

– Я привезла тебе додому, – прошепотіла я, нахилившись.

– Дякую, – відказала вона, не намагаючись усміхнутися.

Дякую? Стільки років я чекала бодай одного теплого слова, і коли воно прозвучало, я розгубилася. Уже дорогою додому в голові калатало: чи не буде моє житло черговим полем битви, тільки тепер зі свідком — моїм чоловіком?

Перший ранок видався напруженим. Ілля готував сніданок, я розливала чай, а мама стежила за кожним рухом.

– Дарино, ти знов у каші пересипала сіль, – пролунав її спокійний, та все ж критичний тон.

– Цього разу вона без солі, – стримано відповіла я, намагаючись не зойкнути від старого болю.

– А я все одно відчуваю, – додала вона і відвернулася до вікна.

Ілля виструнчився:

– Пані Олю, спробуйте спершу, тоді вирішуйте.

– Я не люблю, коли до мене звертаються „пані“, – кинула мама, обертаючись.

Він змовк, а я вчиталася в його очі: і співчуття, і безпорадність кипіли поруч. Тоді я вперше помітила, як непросто йому балансувати між моїм минулим і нашим теперішнім.

Увечері я зауважила той зошит — товстий, зі старою гумкою. Мама дрімала в кріслі, тож цікавість перемогла обережність. Перші записи були скупими: «1959. Зима. Голос у голові вимагає мовчати». Далі — сторінки щемкої самотності: зникнення батька, борги, робота на двох ставках, страх захворіти й не встати.

Я ковтала рядок за рядком і раптом натрапила на своє ім’я: «Даша знов плаче. Крик виривається сам, потім ночами молюся, щоб вона не виросла схожою на мене — черствою». У мене защеміло в животі так, неначе хтось витяг стару голку з рани. Невже вона теж переживала?

Я повернула зошит на полицю, але сон не йшов. Ілля обережно доторкнувся плеча:

– Ти не сама, – шепнув він.

– Вона ж у моїй голові кричить досі, – видихнула я.

– Тоді спробуй почути, що вона мовчала, – порадив він і в темряві накрив мене ковдрою.

Наступного дня я наважилася на розмову.

– Мамо, ти колись писала щоденник?

Вона здригнулася, але не заперечила.

– Там багато слів, що я боялася промовити, – мовила тихо.

– Там і мої сльози, – відповіла я, сідаючи поруч.

– Знаю. Я відчувала кожну, але не вміла втішити.

Ми мовчали, і вперше тиша між нами була, як розімкнені обійми: незграбні, але живі. З кухні долинав гуркіт посуду, Ілля готував вечерю. Його присутність зшивала старі рани невидимими стібками.

Минали тижні, ми з мамою говорили то про погоду, то про сад, який я колись мріяла закласти, то про мого батька. Вона зізналася, що писала щоденник, щоби не кричати.

– Коли я кричала на тебе, мені здавалося, що рятую тебе від світу, – пояснила вона.

– Насправді ти відгородила мене від себе, – вимовила я, і щоки зайнялися теплом.

Вона опустила погляд:

– Ти маєш право злитися.

– Я більше не злюся. Я вчуся розуміти.

Того вечора ми разом дивилися весняний захід сонця. Ілля приніс чай, сів поруч і несподівано заговорив:

– Ми можемо висадити на балконі вазони. Дарина давно мріє про м’яту та лаванду.

– Лаванда пахне спокоєм, – прошепотіла мама.

– А м’ята — новим початком, – додала я і зловила її погляд, у якому вперше не було докору.

Коли мама раптово заслабла вдруге, я вже не тікала з роботи, як раніше. Я сиділа біля ліжка, напувала її теплою водою й читала уголос уривки зі щоденника — ті, де вона згадувала наші найкращі миті: моє перше слово, літні поїздки на Дністер, пиріжки з вишнями. Вона слухала, іноді стиха усміхалася, і мені хотілося вірити, що ці спогади лікують більше за ліки.

Однієї ночі вона мирно задрімала — і вже не прокинулася. Я сиділа, тримаючи її тонку долоню, й розуміла: тепер тиша залишиться назавжди, але вже не буде нищівною. Вона стала м’яким світлом, від якого не хочеться відвертатися.

Після прощання я знайшла на тумбочці конверт. Усередині лежала наша стара фотографія: я ще зовсім мала, мама тримає мене біля старого бузку. На звороті нерівними літерами: «Дякую, що дала мені шанс навчитися бути поруч». Я заплющила очі, і сльози побігли самі, та це були сльози полегшення: врешті ми обидві доросли до того, щоб ставати м’якшими.

Ілля обійняв мене за плечі.

– Чуєш, твій сад усе ще чекає, – сказав він.

– Завтра посіємо лаванду, – відказала я, і вперше відчула, що прошкуватиму вперед без тягаря.

А тепер, друзі, розкажіть: чи доводилося вам відкривати щоденники, здатні перевернути уявлення про найдорожчих? І головне — чи вистачило б вам сміливості перегорнути сторінку і почати нову історію разом?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений