Як би я не шукала причину, але все ж прийшла на день народження до мами і привітала її. Даринку з собою не брала, вона день перед тим погано себе почувала. Моя дочка з’явилася на світ через два дні після бабусі, тому своєю появою зробила їй найцінніший подарунок. На святкування доньки ми запросили і хресних, і батьків, і друзів. Але мамі цього було мало, їй “вклонитися” потрібно. Така вона вже людина.
Я змалечку була слухняною дитиною, навіть якщо порвала колготки, боялася йти додому (а раптом мама засмутиться), старша сестра вимагала собі одяг дорогущий, я ж дивлячись на це, шкодувала своїх батьків, не просила нічого.
У 18 років я вже працювала і свою першу зарплату принесла батькам (вони звичайно її не взяли), але все ж я вважала це нормою. Сестра ж не хотіла ні вчитися, ні працювати, але батьки все ж влаштували її на роботу в 23 роки. У підсумку, я вийшла заміж стала мамою, живемо в квартирі у чоловіка (у нього прописалися, від батьків виписалася).
Вони ж сестрі одній, без сім’ї навіть подарували будинок (мені дуже образливо). Але забираючи дитину на канікули, іноді і вихідні налаштовують дочку проти мене (8 років), що мама не так виховує, нічого не купує, одним словом не любить тебе. Ми тобі все купимо те, що мама твоя з татом не можуть.
Якщо я наказала за щось дитину, дочка телефонує бабусі і плаче, скаржачись і каже: “Я хочу до тебе!”. А потім ще спостерігає, як бабуся маму “виховує”.
Мої розмови, вмовляння не допомагають, що дитині не можна таке розповідати. А днями у мами був день народження і дочка занедужала, я поїхала, привітала маму одна, вона образилася. Через два дні був день народження у дочки, прийшла її хрещена мама і сусідські діти з батьками. Ні, наша бабуся знову зателефонувала і відчитала маму за те, що її не покликали, хоча її запрошували особисто. Сказала, що я лише вибраних гостей доньці запросила.
Мені так погано на душі, я наче все життя стукаю в закриті двері, і хочу любові від батьків і ось мені вже 30 років, а її все немає. Бувало, не спілкуюся з нею місяць, мучить совість, беру, телефоную, а вона потім при найменшій нагоді (не так слово сказала), говорить: “Більше мені не дзвони, не хочу тебе знати”. Ось і сьогодні в черговий раз цією ж фразою закінчила телефонну розмову. Прикро, так мені прикро…
Може хтось був у схожій ситуації, порадьте, що робити? Як розмовляти з рідною матір’ю?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
