Я їхала у Францію з розрахунком за два роки покращити становище своєї сім’ї, але, коли я повернулася, у Львів, на мене чекало дике розчарування!

Я завжди була амбіційною людиною. Завжди прагнула, щоб моя сім’я жила краще, розвивалася, рухалася вперед і щоб перед іншими людьми не було соромно. Після народження сина вже за 4 місяці я була на роботі. Не давала чоловікові розслаблятися на дивані, щоб він теж підхопив мій ритм і ми йшли нога в ногу. Думаєте, це так просто? Але в наш час інакше просто не можна.

Проте, як би я не старалася, грошей ми вдосталь не мали, чоловік у мене виявився без тої самої хватки, як то кажуть. За мірками нашого міста м були “середняками”, але мене це не влаштовувало. Порівняно зі столицею це було як небо та земля.

Чоловік часто скаржився на те, що я намагаюся зробити з нього та нашого сина якихось роботів. Він у мене великий, неповороткий. Дай тільки привід – і задере ноги вгору на дивані.

Натомість вихованням сина займалася особисто я. Ми віддали його в хорошу школу, найкращу в місті. Потім я записала його на курси з поглибленого вивчення математики, а через рік додала два уроки на тиждень з легкої атлетики. Не хотіла, щоб Ярослав виріс товстим матрацом, як і його тато. І син і справді досяг успіхів у певних успіхів в обох напрямках.

Але для моїх цілей цього було замало.

Після закінчення Яриком 9-го класу ми з чоловіком обговорили його успішність та цілі у житті. Я хотіла, щоб він після закінчення 11-го класу їхав навчатися до столиці на програміста. Всім відомо, що зараз це, мабуть, найперспективніша професія. Але для повного щастя не вистачало грошей. На житло, навчання та все інше.

Чоловік же вперто товкмачив мені про те, що Ярик вже сам вибрав для себе професію і хоче вступати до місцевого полтавського вишу. І, що найголовніше, за оцінками, він туди проходить. Але які перспективи в Полтаві, я вас прошу!

Зрозуміло, що тут він зміг би вийти на певний рівень, але не більше. Столиця – ось ідеальний варіант. Недарма ж туди всі їдуть, а потім йому буде набагато простіше. Але чоловік уперто наполягав на своєму. Я навіть запропонувала взяти кредит для цього чи продати машину. Жодної реакції.

У той момент я і вирішила проявити свою жіночу ініціативу та піти ва-банк. Моє рішення було простим. Поїхати до сестри у Францію, в Ліон. Заробити там потрібну суму та повернутися. Якраз два роки.

Спочатку чоловік сприйняв це як жарт. Але потім погодився. Я поїхала до сестри, чоловік залишився вдома. Син, до речі, також був на боці батька і не дуже хотів, аби я їхала заради нього. Але я розумію, що дитині з невеликого міста лячно переїжджати від батьків далеко. Нічого, справиться. Тоді мої думки були саме такими. Хто ж знав, як воно обернеться.

Мені пощастило. Сестра підшукала мені не дуже важку роботу, і, скажімо так, я весь цей час просто просиділа за столом, перемикаючи телефон на ту чи іншу лінію. Навіть спілкуватися ні з ким не потрібно було. Але на цьому весь позитив закінчився.

Коли я повернулася додому, до мого приїзду ніхто не підготувався. Не було зустрічі, квітів, обіймів. Чоловік притягся на машині лише через півтори години. Сказав, були пробки, але я зрозуміла, що він просто забув про моє повернення.

Сина вдома взагалі не виявилося. Він був із друзями. Або з подругою, я не знаю. Якщо раніше буквально кожну подію в його житті ми обговорювали, то тепер він був дуже замкнутий по відношенню до мене, а з батьком Ярослав розмовляв набагато охочіше.

Я не розуміла, що відбувається. Приїхала мама після двох років відсутності, можна було б помити підлогу у квартирі, прибрати шафу, розкласти речі. Я уявляла, як увійду до чистої, прибраної квартири. Мої чоловіки зустрінуть мене в новому, красивому та випрасуваному одязі. Може, зайдемо до ресторанчика, відсвяткуємо.

А замість цього я побачила спочатку одного величезного матраца, а потім другого, трохи поменше. Син взагалі роздобрішав кілограм на 10, не впізнати просто.

Але “ягідки” залишилася мені на потім. Через два дні після того, як я заспокоїлася і вирішила обговорити з чоловіком майбутнє нашого сина, він подивився на мене своїми великими очима і здивованим тоном запитав, чому я все ще не залишила цю безглузду витівку. Звичайно, я ще раз все докладно пояснила.

І тоді мій коханий благовірний видав мені всю правду. І вона перевернула мій світ із ніг на голову.

Виявилося, що наш Ярик давно вже покинув навчання. Ні, знання в нього залишилися, але зовсім не той рівень, з яким можна було б вступати до столичного вишу. Він просто пробайщдикував останні два роки. Ті два роки, які його мати заробляла гроші в іншій країні.

Але це ще не все. Після якогось театрального зітхання чоловік повідомив мене про те, що він має роман на стороні. З репетиторкою нашого сина. Поки що нічого серйозного, але хто знає, як воно піде далі. Ярослав про це поки не в курсі, але, напевно, щось підозрює. Місто у нас невелике, тому правди не приховати.

Така ось новина для мене, на десерт. Не встигла я оговтатися і прийти до тями, як дізнаюся, що моя сім’я зазнає справжнісінький крах. Це чужа родина! І, як мені намагаються це подати, – саме з моєї вини.

Третій день мешкаю у подруги. Вона самотня, постійно на роботі. Не знаю, що робити далі. Своїм чоловікам я виявилася непотрібною. Куди тепер іти і що взагалі робити – для мене загадка. Життя дало тріщину, і я вперше не знаю, як цю тріщину можна залатати. Втікати знову у Францію?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.