Як син мій сторожем працював, то ця Ірка його не хотіла. Більш того, навіть з дітьми забороняла бачитися. Виключенням був день народження, але ми мали прийти з замовленими подарунками, на які йшли чималі кошти. А зараз, бачте, все змінилося. – Як там Ігорко? Дівчатка так сумують і чекають! Наш татко Герой! Пишаємося! – А все тому, що забрали мого сина пів року тому до війська.
Коли мій Ігор привів на знайомство Ірину, вона мені сподобалася. Звичайна дівчина, як і ми.
Жила вона з батьками в селі. Окрім Ірини свати виховують ще й молодшого сина. Свати звичайні робітники.
Ми з чоловіком хоч і живемо в місті та знаємо, що таке село. Моя свекруха і свекор донедавна мали господарку і поле, тому майже кожні вихідні ми були в них.
Ігор мій після школи поступив в училище, але так його і не закінчив. Друг його їхав в Польщу на заробітки і його забрав.
Він тоді за чотири місяці гарну суму привіз, навіть жигуля собі купив.
За деякий час Ігор зачепився на роботі в Україні, а згодом і познайомився з Іриною.
Інколи в мене складалося враження, що за ту машину вона і вийшла заміж, але я ці думки старалася від себе відганяти.
Жили молодята з нами. Ірина в декрет пішла. На світ з’явилася перша наша внучка. Ігор працював і на охороні і на будівництві підробляв. Дома він майже не сидів.
Крутився хлопець на одній нозі, щоб забезпечити сім’ю.
Та Ірині все чогось не хватало.
За комунальні сказала, що платити не будуть, бо їм не хватає.
– То ваших ми онуків купаємо. Що вам, для них води шкода?
Ми з чоловіком ще працювали, тому платили за все самі і мовчали.
Особливо було важко взимку, коли за газ платити потрібно було. Але окрім цього Ірина і обігрівач вмикала, бо дітям холодно. На той час народилася і друга наша онучка.
Ми з чоловіком все оплачували самі. Я не знаю, куди йшли гроші Ігоря. Їх не було видно ні ззаду ні спереду. А бурчання Ірини, що нема грошей, звучали чим раз тим більше.
Таке ставлення ми від невістки терпіли поки не вийшли на пенсію. Ірина хоч і працювала, та все рівно розраховувала на нашу з Андрієм пенсію.
А нам соромно було відмовляти, бо Ірина все наголошувала, що то все для внуків ми робимо.
Коли я таки насмілилась сказати Ірині “хватить”, вона забрала дітей і поїхала до своїх батьків в село.
Свекри, правда, мені нічого не говорили, хоч я прекрасно знаю, що Ірина у всіх гріхах звинувачувала нас з чоловіком.
Ще до розлучення Ірина не дозволяла ні Ігорю ні нам бачитися з дівчатками. На Ірину впливали лише гроші. Коли Ігор на два місяці поїхав на будову в Німеччину і привіз майже три тисячі доларів, то вона була доброю, а як гроші закінчувалися – все не так!
Закінчилося все розлученням. Чуда не сталося!
Ірина навіть якогось чоловіка зустріла. До онучок нас вона не підпускала. Було виключенням лише день народження, але мали бути замовлені подарунки.
Все змінилося, коли нашого Ігоря до війська забрали.
– Зарплатна карточка повинна бути в дітей! Всі ми дуже хвилюємось. Наш татко! Наш Герой!
І з того дня почалось сюсюкання, як Ірина шкодує, що розлучилася, що вона насправді нашого сина кохає.
Все це так дивно. Ми ж її знаємо, як ніхто інший. Добра Ірина тільки тоді, коли бачить перед собою вигоду, а точніше – гроші.
Син бачу ведеться на колишню і підкидає грошенят, але за карточку зарплатну мене слухає, і не віддає Ірині.
Ну як таке може бути, люди добрі?
Автор – Наталя У
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Запрошуємо вас підписатися на “Наш канал на Youtube“