Як тільки свекруха почула, що бабуся натякає нам з чоловіком на переїзд після весілля до неї в квартиру, відразу зреагувала. Через декілька днів туди в’їхала її дочка з зятем. Але не довго тривало їх спільне проживання. – Діточки, ви завезете мене на вихідних в село?, – сказала бабуся по телефону. Ми, звісно, не відмовили. Причину переїзду вона нам не розказувала. І лише згодом ми самі все зрозуміли.
На вихідні ми традиційно поїхали до села до бабусі мого чоловіка. З Ганною Гаврилівною у нас склалися найтепліші стосунки, чомусь вона одна з жіночої половини родичів чоловіка, яка одразу мене прийняла, як рідну, а коли на світ з’явилася правнучка, то просто душі в ній не чула.
Коли бабуся жила у місті, вона хотіла, щоб ми після весілля переїхали до неї, але свекруха, почувши про це, швидко зробила “хід конем”, і за кілька днів Ганна Гаврилівна вже жила з онукою та її чоловіком. Напевно, молода сім’я створили для бабусі такі умови, що вона вирішила переїхати до свого старого будиночка в селі.
Нам бабуся ні на що не скаржилася, сказала тільки: “Бог їм суддя…” Більше нічого довідатися від бабусі не вдалося, але, на наш подив, Ганна Гаврилівна навідріз відмовилася переписувати квартиру на нових мешканців.
Того дня ми з чоловіком і везли бабусю в село. Володя окинув поглядом обсяг ремонту і кілька днів ми займалися створенням нормальних умов життя літньої жінки.
Через тиждень почали ремонт, і через два місяці будиночок був, якщо і не в ідеальному стані, то в близькому до такого. Ще через пів року біля будиночка з’явилася банька, дитячий майданчик та альтанка.
Ганна Гаврилівна розвинула бурхливу діяльність щодо відновлення городу та омолодження саду, і через рік ми вже їли домашні різносоли у її виконанні. Інші родичі чоловіка в село не з’являлися, та ми й були раді цьому, як і бабуся.
І ось ми під’їжджаємо до знайомої хвіртки. Спочатку я думала, що мені здалося – пластикова гірка стояла не тим боком, одна з секцій пісочниці лежала на землі, а в пісочниці хтось спав. Те, що це не міраж, я зрозуміла після репліки чоловіка:
– Нічого собі!
Забігши у двір, ми побачили незнайомого чоловіка в пісочниці, за будинком стояв автомобіль сестри чоловіка, а з будиночка почувся вереск:
– Та де ти ходиш! Неси вже нам воду!
У самому будиночку нам відкрилася приголомшлива картина – на бабусиному ліжку лежала сестра чоловіка, поряд з нею – її чоловік, а в куточку, на табуреті тихо сиділа бабуся.
Побачивши мене, вона кинулася на шию:
– Дякувати Богу, ви приїхали!
У кімнаті на столі стояло “пінне”, під столом якісь пляшки, недоїдений шашлик і ще різне сміття. Далі стримуватись я вже не могла. Провела сестру чоловіка на ганок, слідом за нею чоловік “спустив” її благовірного чоловіка. Чотири години вони разом наводили лад на ділянці та в будиночку.
Бабуся спробувала їм допомогти, але я категорично їй це заборонила, спіймавши злісний погляд зовиці.
Чоловік вигнав за ворота їхню автівку, і виштовхав парочку, яка тягла на собі товариша з пісочниці на вулицю.
Бабуся потроху заспокоїлася, і вечір у нас минув у традиційному чаюванні з її чудовим варенням.
А вранці була друга серія. Приїхала свекруха і почала мене, як дівчинку вичитувати за наше “свавілля”. І тут дуже гарно виступила Ганна Гаврилівна:
– Ти рукавичку закрий! Забула, чий це будинок? Або в чиєму помешканні твоя дочка з чоловіком живе? Вилетять як миленькі звідти, до тебе, уже завтра ж!
Житло на вас переписати? Не дочекаєтесь! Ось мої спадкоємці!
І бабуся показала на мене, чоловіка та правнучку.
Свекруха одразу якось знітилася, мовчки розвернулася і поїхала. А я обняла бабусю і сказала, що більше такий “цирк” в її домі не повториться.
Фото ілюстративне
