Як тільки син зателефонував в неділю і повідомив, що в нього донечка на світ з’явилася, я того ж дня квиток на поїзд взяла. Це ж така радість. У Єгора та невістки вже є троє діточок, але всі хлопчики, а тут лапочка-донечка. Приїхала на вокзал я заздалегідь, тому довелось посидіти в залі очікування. Там-то я і зустріла Марусю.
В неділю дзвонить мені син зі столиці:
– Мамо, у мене радісна новина! У нас із дружиною народилася донька!
– Слава Богу! – Зраділа я. – У вас уже троє хлопчиків, тепер дівчинка-принцеска!
– Я тому й дзвоню. Хочу тебе в гості запросити до нас. Ти ж давно внучку хотіла. Приїжджай, подивишся на неї.
– Звичайно, синку!
Я того ж дня придбала квиток до Києва.
І ось, сиджу я в залі очікування і чекаю, коли оголосять мій поїзд. Підсіла до мене жінка, приблизно одного року зі мною, і щось запитала. Я повернулася… і вигукнула:
– Маруся, це ти?
Співрозмовниця здивовано дивилася на мене, намагаючись згадати, звідки я її знаю. Звичайно, Маруся дуже змінилася – все-таки тридцять років минуло. Але її очі були ті самі.
Колись ми з нею навчалися в одному технікумі. Маруся прийшла до нас на другому курсі. Була вона, як зараз модно говорити, фатальною красунею – всі наші хлопці з розуму по ній сходили. Скільки вона розбила сердечок і не порахувати. Хоч у скриньку складай.
Варто зазначити, косметикою Маруся не користувалася – потреби не було. Вона від природи була наділена неймовірною красою. Багато наших дівчат до неї своїх хлопців ревнували, хлопці навіть чубилися. Але вона нікого близько до себе не підпускала.
До кінця курсу продовжував за нею бігати лише Андрій. Про нього варто сказати окремо.
– “Решітка” по тобі плаче! – неодноразово говорили йому викладачі.
Характер у нашого Андрія був поганий. Не раз він починав чубитися з тими, хто йому чимось не догодив. Але все ж таки йому вдавалося уникати “неволі” – чи родичі впливові були, чи сам якось домовлявся, я вже не знаю.
У день вручення дипломів ми мали випускний бал. Усі хлопці почали запрошувати дівчат. А Марусю ніхто не запросив.
– Ми вирішили влаштувати їй бойкот. Нема чого серця хлопцям руйнувати! – пояснив мені мій тодішній кавалер.
Тут увійшов Тарас – тихий і непомітний хлопець на нашому курсі. З ним ніхто особливо не дружив, за очі його називали “ботаніком”. Мабуть, він був єдиним, хто за нашою Марусею не бігав. Тим не менш, подався Тарас прямо до неї.
Ми всі так і притихли від подиву.
А Тарас опустився на одне коліно, дістав коробочку у формі серця та простяг її дівчині.
– Він що, пропозицію їй робить? – зашепотіли всі.
І точно! У коробочці виявилася каблучка!
– Мабуть, зараз і йому розіб’ють серце! – Сказав хтось.
Та ні! Маруся взяла обручку, хотіла було надіти на палець… але раптово зніяковіла і втекла. Тарас із виглядом переможця рушив за нею.
– Як вона могла віддати перевагу цій кандидатурі?! – сказав крізь зуби Андрій, стискаючи кулаки. – Ні, я цього не залишу!
І він потихеньку пішов зі свята. А невдовзі ми з подивом дізналися, що на Тараса напали якісь хулігани. Він навіть до клініки потрапив.
Усім було ясно, що за всім цим стоїть Андрій.
– Все, тепер не відкрутиться! – вирішили ми.
Але, як не дивно, писати заяву Тарас не став, хоча його й умовляли:
– Андрій повинен відповісти по закону! По ньому “неволя” давно плаче! Пиши заяву. не придумуй!
Ми не раз відвідували Тараса, але він нічого нам не казав. Від медсестер дізналися, що хлопця постійно відвідує якась кароока красуня. Зрозуміло, що це Маруся.
– І що вона знайшла в ньому? – дивувалися ми.
Але відповіді це питання ми так і не дізналися. Вийшовши із клініки, Тарас поїхав кудись далеко. Маруся теж зникла з поля зору. А потім і ми всі роз’їхалися, хто куди.
І ось тепер така несподівана зустріч! Ми з Марусею обнялися, розговорилися.
– Я ось до онуки їду, – сказала я. – А ти як? Як твій Тарас?
– Та ось він, мій лицар, – відповіла Маруся.
І точно! До нас прямував Тарас. Він сильно змінився, постарів, але все ж таки це був він. Все той же погляд, та сама хода… і та ж посмішка на обличчі.
– Ви з ним досі разом? – Вигукнула я.
– Звичайно. Вже тридцять років. А куди він подінеться? Ми ось теж до дітей збираємось.
Тарас підійшов, привітався. Я дивилася на нього і ніяк не могла зрозуміти: чим він підкорив Марусю? І як їм вдалося любити один одного всі ці роки? Ми з чоловіком не змогли.
Про це я продовжувала думати всю поїздку до Києва. Думаю і досі. Але відповіді на це питання я, мабуть, ніколи не дізнаюся.
Фото ілюстративне
