Коли я ходила при надії, свекруха і чоловік почали на мене насідати, щоб назвати нашого первістка Спиридоном, як звали діда свекрухи. Я, звичайно, сказала, що нізащо в світі.
Коли з’явився на світ синочок, я майже два дні оговтувалася, погано себе пам’ятаю. До слова, сина я хотіла назвати Богданом, бо він дуже довгоочікуваний, мені вже 29 років було на той момент.
А коли оговталася, прийшли до мене свекруха з чоловіком провідати, і мама чоловіка так всміхається переможно і говорить:
– Як ви зі Спиридончиком почуваєтеся? Ой, як він на мого діда схожий! – сплеснула вона.
– Ви помиляєтеся, Іванно Кіндратівно. Нашого сина ми назвемо Богдан, або якось по-іншому, але не так безглуздо.
– Кохана, – приєднався до розмови мій чоловік Веніамін. – Ми з мамою все зробили вже, не сердься будь ласка, ти звикнеш. Це дуже гарне горде ім’я, наш син буде сильним і здоровим, як мій прадід.
Конструктивного діалогу про те, щоб змінити малюкові ім’я, з Веніаміном і його мамою не вийшло. У день виписки я написала відмову від дитини, а наступного дня подала на розлучення і переїхала у свою однушку. Забула сказати, що сама я сирота і росла у дитячому будинку.
Через пів року після розлучення я волею долі опинилася в Італії. Живу тут вже 5 років, заміжня, народила доньку Ангеліну. На синочка, що лишився в Україні зі свекрухою і колишнім чоловіком, перераховую щомісяця допомогу, 500-700 доларів. Я б не змогла бути хорошою матір’ю Спиридончику. Тому ні про що не шкодую.
Автор – Олена К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
