Як тільки я заговорила про повернення з Німеччини в Київ, мама і Вадим руками і ногами відмахувалися, і казали, що зарано. А недавно мені зателефонувала знайома, і сказала, що бачила мого чоловіка щасливого з жінкою під ручку. Я довго мовчати не стала.
Покинути своє, рідне, і залишитися на чужині – дуже важко. Це кажу вам я, жінка і мама, що змушена була виїхати з України, ще в березні 2022 року.
Звати мене Юля! В березні місяці я взяла в одну руку сина, в іншу один чемодан і через Польщу направилась до Німеччини. Наразі я стою перед важким вибором: повертатися чи ні. Але обставини йдуть не в мою користь.
Я думаю, що не варто вам пояснювати, чому ми із сином виїхали з країни на початку березня. Все життя я прожила в столиці України – рідному Києві, і ніколи не думала, що переїду за кордон. Вдома мене все влаштовувало, але треба було думати про безпеку мого 9-річного синочка Гліба. Чоловік та мама переконали мене переїхати на деякий час до Польщі, але через певні обставини ми опинилися в Німеччині.
Я заспокоювала себе тим, що незабаром все закінчиться, і я зможу через місяць-два повернутися додому. Але, на жаль, цього не сталося. В Німеччині нас поселили у великому будиночку разом з іншими біженцями з України. Люди постійно змінюються, тому завести добрих знайомств не вдалося. Я почуваюся так самотньо. Рятують лише спілкування із сином та дзвінки від подруг та рідних.
Чоловік мене запевняє, що жити в Німеччині дуже добре в даний час для нас з сином. Мовляв, біженцям зараз допомагають і ставляться з поблажливістю. Та мені від цього на серці не легше. Звісно, Гліба я без проблем влаштувала до школи, сама також не дармувала весь цей час, відразу ж влаштувалася на роботу. Щоправда, це місце було тимчасовим і зараз я знову без діла. Іншу роботу знайти дуже складно без знання мови та з дитиною.
Якщо чесно, все це мене сильно вимотало, хочу повернутися в свою рідну і найкращу Україну. Нічого мене на чужині. Все чуже, та й скучила за сім’єю та друзями дуже. Почуваюся тут нікому не потрібною.
На жаль, чоловік і мати проти того, щоб я поверталася додому. Мама наполягає, що дитині за кордоном буде краще, а найголовніше – безпечніше. Словом, дома нас ніхто не хоче бачити.
А Вадим, мій чоловік, за час, поки я на чужині, якось віддалився, охолонув до мене. Гроші він нам не надсилає, думає, що ми тут на широку ногу живемо. Телефонує не часто, і переважно сину, а мені лише привітики передає. Як у мене справи він зовсім не цікавиться.
А нещодавно до мене дійшли чутки, що бачили мого Вадима з якоюсь дамочкою, і всім своїм виглядом вони показували, що щасливі разом. Чоловік, звісно, мене переконує, щоб я не вірила пліткам, але та людина надійна, з близького кругу, тому брехати не буде. Мені все це дуже важко чути, оскільки до війни в нас з Вадимом були чудові стосунки.
Я переконувала себе тим, що за кордоном краще для нашого сина, тож прийняла рішення залишитися тут. Але з кожним днем мені все важче і важче. Особливо прикро, що вдома на мене ніхто не чекає. Ось таке воно, важке життя емігрантки, яка втекла від війни.
Може, хтось мені дасть слушну пораду, як мені правильно вчинити в цій ситуації? Залишатися за кордоном вже немає сили, хочеться повернутися в Україну, в рідний Київ. Але як можна повертатися туди, де тебе тебе ніхто не чекає?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua