– А хто ще буде мамі допомагати, як не ти, синок? – сказала свекруха, втупившись поглядом у мого чоловіка Ігоря.
Я мовчки стояла біля кухонної плити, намагаючись не встрявати в цю розмову, хоча всередині все кипіло. Скільки разів ми вже проходили це? Скільки разів я чула ці слова: “ти ж син, ти зобов’язаний!”?
Ігор зітхнув, опустив плечі, але цього разу нарешті наважився відповісти.
– Мамо, ми ж з тобою вже говорили. У нас троє дітей. Ти ж знаєш, які зараз ціни на все. І за школу, і за секції, і їжа… Ми стараємось, але в нас немає можливості допомагати так, як ти просиш.
Свекруха піджала губи.
– Ну чому Віталик мені допомагає без слів, як отче наш, кожного місяця? Чому в тебе я маю виклянчувати цю допомогу?
– Віталик? – Ігор притих на декілька секунд. – Мамо, Віталик живе в Америці. Він отримує зарплату в тисячах доларів, у нього своє життя. Він майже не з’являється тут і сам сказав, що не хоче втручатися у сімейні питання.
– Так, але ти ж мій син, Ігорчику, – її голос став солодким, майже нудотним. – Я ж на тебе також розраховую.
– Мамо, послухайте, – я не витримала і втрутилася. – Ви ще не в тому віці, щоб просто скласти руки і чекати допомоги. Подивіться на тітку Ганю! Вона й старша за вас, а працює! І навіть дітям своїм допомагає!
Свекруха звела брови.
– Яка тітка Ганя? У мене здоров’я не те…
– А нам, думаєте, легко? – Ігор уже не приховував роздратування. – Ви ж знаєте, як ми живемо. Кредити, діти… Ви думаєте, мені просто?
Вона мовчала. Мені на мить здалося, що вона нарешті замислилась, що, може, нарешті зрозуміла. Але ні. Свекруха зітхнула, схопила сумку й мовчки вийшла з квартири, грюкнувши дверима.
І тиша.
Я сіла за стіл, обхопивши голову руками.
– Ігорю, це вже нестерпно… Вона просто не хоче розуміти. Вічно ці натяки, ці образи…
– Знаю, – він сів навпроти й стомлено потер обличчя. – Вона думає, що я маю їй щось доводити.
– Але ж це несправедливо! Ми ж допомагаємо, коли можемо. А вона… наче це наш обов’язок.
Ігор похитав головою.
– Мені соромно, але я не витримую цього тиску. Мені здається, що вона порівнює нас із Віталіком і завжди ставить нас нижче.
– Так і є. Вона взагалі не розуміє, що ми живемо в інших умовах. Віталик там, у Штатах, живе зовсім іншим життям. А ми тут…
Того вечора я довго не могла заснути. Свекруха так і не зателефонувала. Мені навіть здалося, що цього разу вона справді образилася. Але хіба ми не маємо права на власне життя?
Наступного дня вона прийшла знову. Цього разу тихо, без зайвих слів. Сіла на диван і подивилась на мене важким поглядом.
– Олю, я багато думала… Може, я була надто різка вчора, але…
– Ні, Катерино Іванівно, ви були не просто різкою, ви були несправедливою. Ми ж не відмовляємо вам у допомозі, просто ми не можемо віддавати більше, ніж маємо.
– Але ж я мати! – знову на обличчі з’явився той самий вираз, наче вона святіша за всіх.
– І ми теж батьки, – твердо сказав Ігор. – Ми повинні піклуватися про своїх дітей в першу чергу.
– Хіба я не важливіша?
Я ледве стрималась.
– Важливі, але… Ваші очікування, вони… Вони руйнують наші стосунки.
Вона мовчала. Не розуміла. Не хотіла розуміти.
І ось я зараз сиджу й думаю: як бути, коли близька людина просто не сприймає твого “ні”? Як пояснити, що ти не відмовляєшся допомагати, але не можеш віддавати більше, ніж маєш?
Як би ви вчинили на моєму місці?