– Яка Греція, Настю? Ти на стіни наші глянь, там грибок вже скоро заговорить з нами, а дітям до школи йти ні в чому, – Микола аж заїкнувся, витираючи спітніле чоло засмальцьованою кепкою.

– А мені що, тепер у цій хаті заживо себе поховати? Я молода, я хочу світу побачити, а ваші ремонти мені поперек горла стоять, – дочка навіть оком не змигнула, продовжуючи переглядати щось у своєму телефоні.

– Та ти ж на зятеві гроші їдеш, на ті, що він дітям на молоко та хліб присилає, поки сам там горба гне світ за очі! – я вже не витримала, голос затремтів, а в очах почало щипати.

– Хто прислав, того і гроші, мамо, ви мене не вчіть жити, бо я вже не маленька дівчинка, щоб ви мені вказівки давали, – Настя різко піднялася, стільчик під нею жалібно скрипнув, ніби теж не витримав цієї несправедливості.

Отак почався наш ранок. Сонце тільки почало припікати через старі шибки, а в хаті вже дихати нічим від тієї напруги, що накопичувалася роками. Я стояла біля миски з холодним тістом, і руки мої робилися важкими, як чавунні праски. Микола відвернувся до вікна, його плечі зсутулилися, і я бачила, як сильно він зціпив зуби, щоб не сказати того, про що потім будемо шкодувати обоє.

Ми ж з ним ще зовсім молодими побралися, пам’ятаю, як на весіллі музики так витинали, що аж земля під ногами двигтіла. Микола мій з багатодітної сім’ї, їх там семеро по лавках було, кожен знав ціну копійці та окрайцю хліба. У моїх батьків нас було троє дочок, я найменша, тому якось так само собою вийшло, що залишилася я в батьківській хаті, привела сюди Миколу, і ми почали своє спільне життя.

Батьки мої були людьми старої закваски, працьовитими до нестями. Вони нас з сестрами не балували, але завжди казали, що головне – це чесне ім’я та чисте сумління. Коли їх не стало, пустка в душі була така, що здавалося, небо на землю впало. Лишилися ми самі господарями на великому обійсті. Тримали чималу господиню: і корова в хліві ревла, і свині вічно голодні були, і городів стільки, що кінця-краю не видно.

Часу на виховання дітей, чесно кажучи, завжди не вистачало. То сіно треба гребти, бо хмара йде, то корова отелилася, то картоплю жук їсть. Старший наш, Дмитро, ріс якимось особливим. Бувало, сяде під старою грушею з книжкою, і не чує нічого довкола. У школі його вчителі хвалили, казали, що в дитини золота голова. Він з класу в клас відмінником переходив, усе прагнув кудись вище, далі від нашої сільської багнюки та вічних мозолів на руках.

Зараз Дмитро в місті живе, велика людина став, і за кордон його по роботі посилають. Одружений, сина має, але приїжджає рідко. Вишле грошей трохи, по телефону швидко поговорить – і все, біжить кудись далі. Ми на нього не ображаємося, бо знаємо, що він своєю працею туди вибився.

А от Анастасійка наша… Ох, Насте, Насте. Вона змалечку була як та квітка-кручена панич: гарна, але норовлива. Навчання їй не йшло, зате дзеркало було найкращим другом. Постійно щось вимагала, то сукню нову, то туфлі, як у міських дівчат. Ми з батьком останнє віддавали, аби вона не гірша за інших була. Думали, переросте, заміж вийде, за розум візьметься.

Вийшла вона заміж у сусіднє село, у невістки пішла. Ми з Миколою трохи зітхнули, думали, що тепер своя сім’я її навчить і варити, і прибирати, і за кожну копійку дбати. Та де там! Через два роки привезла клунки назад, ще й малого на руках. Сказала, що не може вона з тою свекрухою жити, бо та заставляє її на городі зранку до вечора стояти.

Потім ще двоє дітей народилося, але батька в них, вважайте, і нема. Зять наш, щоб цей весь безлад не бачити, подався на заробітки. Каже, що краще на чужині спину гнути, ніж слухати щоденні істерики Насті та бачити, як вона на дивані вилежується. Гроші він висилає, але ми тих грошей, як своїх вух, не бачимо.

Настя як тільки отримає переказ, то одразу в місто біжить. То нігті вона фарбує за якісь скажені суми, то волосся нарощує, то шмотки купує, що один раз одягне і в купу кине. А діти… Ой, внучата мої бідні. Мабуть, я їм більше за маму стала, бо Настя ними зовсім не переймається. Вона може до обіду спати, поки малі голодні по хаті бігають, а потім на гульки з подругами щезнути.

Микола часто мені виговорює, що це я її такою ледачою виховала. Каже, що жаліла занадто, до роботи не привчала, все сама за нею робила. Може, воно й так, але хіба ж мати хоче дитині зла? Я ж думала, нехай відпочине, напрацюється ще за життя. А воно он як вилізло боком.

Будинок наш старий, ще батьківський, зовсім похилився. Дах де-не-де протікає, вікна розсохлися, вітер у щілинах гуде, як у трубі. Ми з Миколою з кожної пенсії намагаємося хоч трохи відкласти на той ремонт, але куди там. Треба ж внуків до школи зібрати. Дмитро вислав грошей на канцтовари та одяг для малих, так ми з дідом усе до копійки в них і вклали. Щоб портфелі були нові, щоб зошити яскраві, щоб не почувалися вони сиротами при живих батьках.

Я тільки й молю Бога, щоб Дмитро не дізнався, що Настя всі чоловікові гроші на вітер пускає. Бо як почує, що вона в Грецію зібралася, коли в хаті стіни валяться, то перестане і нам допомагати. Скаже, що ви тут усі з розуму посходили. А як ми тоді виживемо? Наша пенсія – то сльози одні, ледь на ліки та хліб вистачає.

А сьогодні ця її заява про курорт… Я як почула про ту Грецію, то в мене аж серце запекло. Кажу їй, що дітям зимове взуття треба купувати, що дрова на зиму ще не заготовлені, а вона мені сміється в очі. Мовляв, подруги їдуть, і вона хоче. Дітей не бере, бо це дорого. Уявляєте? Їй на себе не шкода, а на дітей – дорого.

– Ти хоч подумала, з ким вони будуть, поки ти там на пляжах вигріватися будеш? – Микола знову подав голос, він вже стояв на порозі хати, збираючись йти до худоби.

– З ким-з ким… З вами, звісно. Ви ж все одно вдома сидите, вам що, важко за внуками приглянути? – Настя навіть голови не повернула.

– Нам не важко, доню, нам за тебе соромно, – тихо промовила я, витираючи руки об фартух. – Перед зятем соромно, перед людьми. Скажуть, що мати по морях роз’їжджає, а батьки старі на городині останню силу виснажують.

– Ой, почнеться зараз пісня про сором… Мені все одно, хто там що скаже. Я квитки вже забронювала, – вона розвернулася і пішла в свою кімнату, гупнувши дверима так, що штукатурка зі стелі посипалася просто мені на голову.

Я сіла на лаву і відчула таку втому, ніби я не тісто місила, а цілий день каміння тягала. Микола вийшов, не сказавши більше ні слова, і я чула, як він там, у хліві, зганяє свою злість на сокирі, рубаючи старі дошки. У грудях так здушило, що й дихнути було тяжко.

Дивлюся я на фотокартку на стіні, де ми всі ще разом. Дмитро малий, Настя в білих бантиках, ми з Миколою усміхнені. Де ми той момент пропустили? Чому одна дитина виросла людиною, а інша – зозулею, яка підкидає своїх пташенят у чужі гнізда і летить шукати кращої долі?

Іноді мені здається, що ми з чоловіком живемо в якомусь зачарованому колі. Робимо, стараємося, а воно все йде в прірву. Внуки підростають, вони вже все бачать і розуміють. Найстарший, Сашко, вчора підійшов до мене, обійняв за коліна і шепоче:
– Бабцю, ти не плач, я виросту, зароблю багато грошей і куплю тобі нову хату, де нічого не тектиме.

Хіба ж дитина має про таке думати? Йому б про ігри та книжки мріяти, а він бачить наші сльози та злидні.

А Настя… Вона вже валізу витягла. Сміється, перебирає свої купальники, парфумами пахне на всю хату. А в коморі в нас – мішок картоплі та банка огірків, і це все, що ми маємо до наступної пенсії, бо всі заощадження пішли на її дітей.

Я не знаю, чи можна її ще якось випрацювати. Чи є якесь слово, яке б пробило її серце? Чи, може, справді, як каже Микола, що посіяли, те й маємо? Але ж ми не вічні. Завтра нас не стане, і що буде з цими малими душами? Хто про них подбає, як мати думає тільки про золоті піски та синє море?

Вечір спускається на село, запахи полину та сухої трави лізуть у вікна. Тиша така, що чути, як годинник на стіні відраховує хвилини нашого життя. Я дивлюся на ікону в кутку і тільки одне прошу: Господи, дай мені сили витримати це все. Дай розуму моїй дитині, поки ще не пізно.

А в думках тільки одне крутиться: як сказати Дмитру? Чи варто мовчати, чи нехай розбереться з сестрою по-чоловічому? Але ж це знову сварки, знову крики, від яких діти будуть забиватися в кутки.

Отак і живемо. З одного боку – успішний син, яким пишаємося, а з іншого – дочка, яка стала нашою найбільшою біллю. І жодні гроші, жодні ремонти не залатають ту дірку в душі, яку залишає байдужість власної дитини.

Часто думаю, можливо, варто було бути суворішою? Можливо, треба було вигнати її тоді, коли вона вперше додому повернулася, не захотівши в невістках працювати? Але ж куди? На вулицю з дитиною? Мати ніколи так не зробить. Мати завжди прийме, пригорне і останню сорочку віддасть. Тільки чи цінують це діти? Чи сприймають це як належне, як обов’язок, який ніколи не закінчується?

Завтра Настя поїде. Буде шурхотіти колесами валізи по нашій розбитій дорозі, не озирнувшись на дітей, які будуть махати їй з порога. А ми з Миколою знову залишимося самі з трьома внуками, зі старими проблемами і з надією, що хоч ці діти виростуть іншими.

А як ви думаєте, чи є шанс виправити дорослу людину, яка звикла тільки брати? Чи варто батькам до останнього тягнути на собі дітей, які вже давно самі мають бути опорою?

Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.