– Якби ти тоді не купила той будинок, все було б інакше, – сказала мама і підписала заповіт, лишивши половину своєї спадщини моїй сестрі, а мені – лише третину. Ще третину вона заповіла церкві.

Я, відчула, як мені стискається щось всередині. Не через гроші, ні. А через цей присмак – наче тебе любили, але не до кінця. І найприкріше те, що я не здогадувалась. Або не хотіла. Але коли тебе карають не словами, а заповітом – це вже важко ігнорувати.

Все сталося після того, як я купила той дім. Сім років тому. Після того, як ми з Іваном, моїм чоловіком, нарешті зібрали трохи грошей і вирішили втекти від оренди квартир. Маленький будинок на околиці, нічого особливого – старенький, з грубкою і тріснутими вікнами. Але наш.

– Навіщо вам цей сарай? – сказала мама, коли я вперше привезла її подивитися.

– Ми зробимо ремонт, – відповіла я, – трохи підлатаємо. Я хочу, щоб Назарко мав своє подвір’я.

– А твоя сестра де буде жити? – спитала вона так, ніби це питання я мала вирішити до покупки.

– Моніка доросла жінка, мамо. Живе в центрі. Має роботу.

– Але ж одна. Їй важче. Не думала, що можна було купити щось разом?

– Разом? Ми з Іваном самі на це заробили. Ми ніколи не брали в тебе ні копійки. Хіба вона хоч раз запропонувала?

Мама лише скривилась і змовкла.

А вчора нотаріус зачитав заповіт. Третина мені. Половина – Моніці. І решта – церкві, в яку мама ходила вже двадцять років, бо там “батюшка праведний”.

Я стиха сказала – дайте мені подивитися ще раз.

Іван мовчав. Він тільки стискав мою долоню під столом, а я почувалася так, ніби мені під ноги поставили відро з холодною водою. Я ж завжди все робила правильно. Працювала. Піклувалася про маму. Возила її на обстеження. Ніколи не сперечалася. Чому?..

– Ти знала? – запитала я у Моніки, коли ми вийшли з офісу.

Вона мовчала кілька секунд.

– Приблизно. Вона не ховала, що так думає.

– І що, ти нічого їй не сказала? Не заперечила?

– А що я мала казати? Що ти завжди перша, що у тебе чоловік, діти, будинок, а я… я просто так, на підхваті?

– Може, тому, що так склалося? Я не винна, що ти не вийшла заміж чи не народила. Я тебе не знецінювала!

– Але і не бачила. Ти ніколи не питала, як мені. Все про своє. Про Назарка, про Івана. Мама це бачила.

Мені було неприємно це чути. Не тому, що я хотіла виглядати ідеальною. А тому, що я справді не бачила. Я дійсно рідко питала Моніку про її життя. Не з байдужості, а з того, що в мені завжди горіло щось інше – постійна боротьба: за дитину, за дах над головою, за чоловіка, який не завжди витримував.

Я й не думала, що мама могла зробити такий висновок: мовляв, Яні все добре, їй не треба. Вона вже виграла.

Але я не виграла. У нас був кредит. Я лікувала Івана після операції. Я виносила з квартири мамину стару шафу, коли вона казала – ти сильніша, чоловік хай відпочине. Я ніколи не скаржилась.

Може, тому вона й вирішила, що я витримаю все?

Минув тиждень після похорону, і я не можу знайти спокою. Вранці я відчуваю, як горло стискає, і думаю не про спадок, а про те, що вона могла хоча б сказати. Хоч раз.

Мамо, чому ти мовчала?

Ти могла сісти й сказати – Яно, я хочу, щоб ти поділилася. Я б, може, посперечалася. Я б плакала. Але ми поговорили б. А тепер це мовчанка стала вироком.

Я відкрила шухляду з маминим блокнотом. Вона вела записи – хто дзвонив, що купила, які проповіді слухала. На одній зі сторінок було записано: “Моніці важче. Яна вміє встати, але Моніку завжди треба підштовхнути.”

Я заплакала. Вона любила нас обох. Але по-різному. І справді вірила, що робить як краще.

Увечері Іван підійшов до мене на кухні.

– Яно, я не знаю, як це виправити. Але якщо хочеш – ми можемо віддати їй ту частку. Не спадщину – але хоч щось.

Я похитала головою.

– Ні. Справа не в грошах. Мені б вистачило одного речення. Пояснення.

А тепер, коли я це все обмірковую, я думаю: а як ми самі будемо колись ділити з нашими дітьми? Чи не зробимо помилки, які важко буде виправити?

І от я питаю вас, друзі: а що для вас справедливість у родині? Це рівні частини? Чи любов, яку хтось навчився ховати глибше, а хтось виставляє на показ? І чи варто мовчати до останнього, замість того, щоб поговорити, поки ще є час?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений