iBilingua

Мій Іван правильно робив, коли мене не випускав на заробітки до Італії. Певно серце йому підказувало, що як поїду я, то вже з кінцями.

Ще б пак. Я і так поруч з ним пів життя – як в трубу. Та мені очі відкрилися. Я ж не думала, що можна жити, а не виживати.

Якщо одним словом, то проміняла я свого Івана на італійського Бернардо, і ні краплі про це не шкодую.

А тепер про все по порядку.

Вийшла я заміж майже після школи. Рік за роком привела на світ трьох діточок.

Спершу жили з моїми батьками в трикімнатній квартирі, а потім чоловік успадкував від бабусі і дідуся двокімнатну квартиру, куди ми всі і переїхали.

Але що нам ті дві кімнати, як нас п’ятеро людей. Звичайно, було дуже тісно.

Але гонору в чоловіка було стільки, хоч відбавляй.

Все він мене тою квартирою “крив”.

Заробляв Іван мало. Може з однією дитиною б і хватало, але в нас їх троє.

Як тільки я щось казала, щоб знайшов іншу роботу, він мені наголошував, що я живу в його квартирі, і що він вже багато для сім’ї зробив.

Я при першій же можливості також вийшла на роботу, але хіба нянечкою в дитячому садочку заробиш, щоб хватило на сім’ю?

Ще й до того, Іван мій був нехлюя.

Як не заставлю йти купатися, він з брудними ногами спати ляже. Міг і взутий, після дощу, пройтися по всіх килимах, кажучи, що то його, що хоче, те й робить.

Ех, як згадаю своє життя з Іваном, то плакати хочеться.

Коли наймолодшому сину було дев’ятнадцять, я вирішила, що з мене годі такого життя. В той час багато моїх знайомих і друзів виїжджали за кордон на заробітки.

Я почала в Івана проситися, але той не хотів мене відпускати до останнього.

Одного дня я знала, що Іван на роботі затримається.

Як сьогодні пам’ятаю той день. В мене трусились руки, як я перебирала з шафи одяг і кидала не складаючи в чемодан.
Я розуміла, що це мій єдиний шанс відчути життя по іншому.

Я поїхала, хоч на душі було важко. Просто я знала, що Іван це не моя доля.

В Італії я відразу ж влаштувалась на роботу, а через рік познайомилась на десять років старшим за мене Бернардо. Боже, який це чоловік, дівчата… Та він з мене пилинки здував. Я відразу ж переїхала жити до нього. Я ні дня не працювала з того часу. В нас були і є на даний час, люди, до речі, українці, які допомагають і на кухні і в саду.

Читайте також: Мирося коли з міста приїжджає, ох мама і радіє. Все готує: сир, сметану, молоко, свіжі яйця – все найкраще, щоб доця мала що з собою взяти! І бачили б ви, як мама її обіймає, цілує в чоло, коли та прибуде. А я одного разу не витримала і кажу: “Мамо, а мене чому не обіймаєте?” На що почула: “Обійдешся! Не заслужила!” Чим я так завинила перед мамою, що не відчуваю любові? Адже ми діти доти, доки живі наші батьки!

Хоч на старість літ я стала пані.

Я розумію, якби не виїхала, то б до кінця життя нюхала Іванові шкарпетки.

Ми розлучилися з Іваном при першій слушній нагоді. Кума мені сказала недавно, що в нього навіть якась жінка є. Але мені її по справжньому шкода.

Я проміняла свого Івана на Бернардо, і жодного разу про це не пошкодувала.

Автор – Наталя У

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua