Якби я знала, що ті 18 000 гривень стануть останнім цвяхом у фундамент нашої родини, я б ніколи не дала їх свекру

— Де гроші, Галю?

— Які гроші, Маркіяне Петровичу? Про що ви?

— Ті, що лежали в моїй скриньці в гаражі для плитки! Я перевірив — їх немає!

— Я туди не заходила, у вас же замок!

— Замок, та й що? Я знаю, що ти єдина, хто міг знати, де я їх ховаю. Ти їх взяла, чи ні? Мені потрібна плитка сьогодні!

Мій свекор Маркіян завжди мав схильність до контролю і драматизації, але я ніколи не могла уявити, що він зайде так далеко. Коли він відкрито звинуватив мене, що я привласнила кошти, відкладені на ремонт спільної веранди, я відчула, як світ навколо мене похитнувся.

Це був не просто зниклий скарб, це був цілеспрямований ляп по моїй репутації. Я зрозуміла, що він планував щось недобре вже давно, але така жорстокість була для мене цілковитою несподіванкою.

Ми з Нестором жили в передмісті великого міста. Наш будинок стояв на одній ділянці з будинком його батьків, але мав окремий вхід і був повністю автономний.

Маркіян Петрович, впливовий чоловік з твердим характером, не дуже схвалював мій вибір професії — я працювала дизайнеркою інтер’єрів на фрилансі.

Він вважав, що жінка повинна мати «нормальну» роботу, в офісі, з графіком і печаткою. Ми намагалися тримати дистанцію, але спільна ділянка і необхідність час від часу щось обговорювати не давали нам такої можливості.

Останні кілька місяців ми планували оновити спільну веранду, якою користувалися обидві родини. Це була давня ідея. Ми з Нестором погодилися оплатити матеріали, а Маркіян Петрович обіцяв знайти майстрів і керувати процесом. Усі кошти були обмінені на готівку і зберігалися вдома у свекра, нібито для зручності. Частину я передала йому кілька тижнів тому. Це було вісімнадцять тисяч гривень.

Того ранку я саме закінчувала роботу над новим проєктом, коли почула гучний стукіт у двері. На порозі стояв Маркіян Петрович. Його обличчя було напруженим, а голос ледь не зривався на крик.

— Я тільки що перевірив, — сказав він без привітання, — Грошей немає. Ти їх брала.

— Маркіяне Петровичу, прошу, не треба кричати. Звідки такі звинувачення?

— А хто ще знав про ті гроші, крім тебе і Нестора? Я ж їх сховав у скриньку в гаражі. Замок я поставив. Але ти ж була там минулого тижня, коли ми обговорювали плитку. Ти бачила, де я її ховаю.

Я відчула, як до горла підкотив клубок. Я справді була в гаражі, коли ми обговорювали колір майбутньої плитки. Він тоді щось діставав із тієї скриньки, але я не бачила, що саме.

— Я бачила, що ви туди щось кладете, але не звертала уваги. Я нічого не брала.

— Не викручуйся! Я викликаю поліцію!

Я глянула на нього з цілковитою розгубленістю.

— Не треба поліції, Маркіяне Петровичу! Це ж абсурд! Я можу довести, що я на роботі була. У мене є доступ до всіх моїх рахунків. Вісімнадцять тисяч — це не ті гроші, заради яких я ризикувала б своєю сім’єю.

Він, здавалося, не чув мене. Його погляд був холодним, а в очах світилася якась дивна, задоволена рішучість. Наче він не просто шукав гроші, а давно чекав на цей момент.

— Я знав, що ти нездатна на такі витрати, — пробурмотів він. — Ти не цінуєш сімейних цінностей. Ти завжди хотіла тільки своє.

Я відсахнулася. Ці слова поранили більше, ніж пряме звинувачення у крадіжці.

На щастя, в цей момент додому повернувся Нестор. Він, почувши крики, кинувся до нас.

— Що тут відбувається? — його обличчя одразу стало стурбованим.

— Твоя дружина, — проголосив Маркіян Петрович з театральною паузою, — Вона привласнила кошти на ремонт веранди. Вісімнадцять тисяч гривень.

— Тату, досить, — Нестор втрутився. — Ти ж знаєш, що Галя такого не зробить.

— Не захищай її! Це не вперше, коли ти через неї втрачаєш гроші.

Я подивилася на чоловіка. Його обличчя було бліде, але він одразу взяв мою руку.

— Тату, прошу, зупинися, — сказав Нестор твердо. — Ми розберемося. Але без звинувачень. Галя, покажи татові свої банківські виписки.

— Я вже пропонувала, — відповіла я. — Але він не хоче слухати.

Протягом наступних годин наш будинок перетворився на поле бою. Маркіян Петрович наполягав на своїй версії. Він детально розповів, як він перевіряв гроші вранці, як він закривав скриньку на замок, як він вийшов по каву і повернувся, щоб виявити пропажу. Його розповідь була настільки послідовною, що навіть Нестор почав сумніватися.

— Тату, ти впевнений, що ти не міг покласти їх в інше місце? Ти пам’ятаєш, що ти робив вчора ввечері?

— Я не дитина, Несторе, — свекор ображено надувся. — Я точно пам’ятаю, де вони були. Я їх перерахував перед сном. Я впевнений, що це вона. Вона знала про них.

Напруга зростала. Я відчувала себе загніченою. Ввечері ми з Нестором залишилися наодинці, і я не могла стримати сліз.

— Я не розумію, чому він так робить, — прошепотіла я. — Він мене не любить, це зрозуміло, але навіщо так підставляти?

Нестор обійняв мене.

— Я знаю, що ти не брала грошей, Галю. Я вірю тобі. Але він мій батько, і я не можу просто так його відштовхнути. Дай мені час. Я спробую поговорити з ним ще раз. Може, він помилився. Він останнім часом став трохи забудькуватим.

Проте наступного ранку ситуація не змінилася. Маркіян Петрович сидів на своїй веранді з похмурим виглядом, відмовляючись від будь-якої розмови. Він навіть вимкнув свій телефон, щоб не відповідати Нестору.

Нестор був розчарований. Ми почали власне розслідування. Переглянули всі свої витрати, банківські виписки, згадали кожну деталь нашого перебування в гаражі. Все було чисто. Моя репутація в очах свекра була зруйнована, і це мене непокоїло найбільше.

— Ми повинні знайти ці гроші, — сказала я Нестору. — Інакше він ніколи нам не пробачить і не повірить.

Ми вирішили обшукати гараж знову. Навіть Маркіян Петрович, який був присутній при обшуку, виглядав роздратованим нашою наполегливістю. Ми шукали скрізь — за старими шинами, під робочим столом, у старих коробках з інструментами. Я оглянула кожен сантиметр полиці, де стояла його скринька.

І тут я побачила щось дивне. За маленькою старою каністрою, яка завжди стояла там, виднівся куток пачки купюр. Пачка була щільно загорнута у стару газету.

— Несторе, дивись, — я витягла пакунок.

— Що це? — прошепотів Нестор.

Маркіян Петрович одразу ж підійшов, його очі розширилися. Ми розгорнули газету. Це були ті самі вісімнадцять тисяч гривень.

— Це гроші на веранду, — прошепотів Маркіян Петрович.

Настала тиша. Тяжка, виснажлива тиша. Маркіян Петрович, який ще хвилину тому був упевнений у моїй провині, тепер стояв з опущеною головою.

— Бачиш, тату, — голос Нестора був тихим, але пронизливим. — Вони тут.

— Я забув, — пробурмотів свекор. — Я пам’ятаю, що ховав, але… я думав, що то були не ті гроші. Я переклав їх. Я думав, що хтось інший взяв їх і підкинув.

Він намагався виправдатися, але було пізно. Він не просто помилився, він наполегливо і жорстоко звинувачував мене, зневажаючи мою честь і довіру. Він не просто забув, він використав цю ситуацію, щоб висловити своє давнє презирство до мене.

— Ви звинуватили мене у крадіжці, Маркіяне Петровичу, — сказала я без емоцій. — Я не просто невинна. Я знайшла ваші гроші. Вам не соромно?

Він не відповів. Просто відвернувся і вийшов з гаража.

Наступні кілька днів пройшли в абсолютній тиші. Маркіян Петрович не вибачився. Він просто ігнорував нас, роблячи вигляд, що нічого не сталося. Нестор був розбитий. З одного боку, він був радий, що моя невинність доведена, з іншого — поведінка його батька була для нього справжнім ударом.

— Я не знаю, як з ним спілкуватися тепер, — зізнався Нестор. — Я не знаю, чи зможу я йому довіряти.

Я теж не знала. Фізично гроші повернулися, але щось важливе було втрачено назавжди. Довіра у нашій родині була зруйнована. Ремонт веранди був поставлений на паузу. Нам більше не хотілося робити нічого спільного. Я розуміла, що Маркіян Петрович не зміниться. Він шукатиме нові шляхи, щоб висловити своє невдоволення і відчуження.

Ми з Нестором почали розмовляти про переїзд, про продаж нашої частини будинку. Це було важке рішення, але жити під постійним тиском і звинуваченнями стало нестерпно. Нестор довго не міг на це зважитися, але я м’яко нагадувала йому, що наше щастя важливіше за спільну ділянку.

Зрештою, ми вирішили виставити будинок на продаж. Маркіян Петрович не висловив жодної реакції. Він просто мовчав, ніби погоджуючись із нашим рішенням, або просто не бажаючи визнавати свою провину. Він не просив нас залишитися, не вибачався. Так і залишилася ця дірка у нашому житті, що постійно дає про себе знати.

Ми прийняли рішення. Тепер нам належить пройти через важкий і довгий процес продажу, пошуку нового житла та остаточного розриву з Маркіяном Петровичем.

Чи може така ситуація, коли хтось із близьких так підло обманює і звинувачує, коли-небудь повністю загоїтися? Чи можливо відновити довіру після такої зради, чи єдиний вихід — це повна ізоляція? Як ви вважаєте, чи варто було нам боротися за примирення, чи наше рішення про продаж було єдиним правильним кроком?