Якось мій чоловік відмовив рідній сестрі в позиці, стверджуючи, що ми “ледве виживаємо”. Це була остання крапля, яка змусила мене засумніватися, чи справді я готова жити в його брехливій “фортеці”

Хоча ми з Остапом маємо дуже пристойний спільний дохід, наша сім’я живе так, ніби ми ледь зводимо кінці з кінцями. Мій чоловік просто не бажає, щоб будь-хто, навіть найближчі родичі чи сусіди, знав про те, скільки грошей насправді лежить на наших рахунках.

Він вважає, що це єдиний спосіб захистити нас від заздрощів та нескінченних прохань про допомогу. Але мені це вже остогидло, і я просто не знаю, що робити далі.

Я народилася і виросла у невеликому селі, де всі жили досить скромно. Моя родина ніколи не була багатою, але ми завжди мали що поїсти і вдягнути, і я пам’ятаю своє дитинство як щасливе. Батьки привчили мене до працьовитості та ощадливості. Вони завжди казали, що головне — це не великі статки, а вміння розумно розпоряджатися тим, що маєш.

З Остапом ми познайомилися, коли я поїхала до міста вступати до університету. Він був моїм однокурсником — тихий, трохи сором’язливий, але дуже розумний і цілеспрямований хлопець. Він походив із такого ж простого середовища, як і я, і наші погляди на життя були дуже схожими.

Ми обоє мріяли про гідне життя, яке зможемо забезпечити собі самі, без чиєїсь допомоги. Наші стосунки розвивалися поступово, ми багато часу проводили разом, готуючись до сесій і просто гуляючи містом. На третьому курсі ми вирішили, що більше не хочемо жити окремо, і зняли маленьку квартиру на околиці.

Це було трохи важко, адже доводилося поєднувати навчання з підробітками, але ми були молоді, закохані й вірили у своє майбутнє.

Після закінчення університету Остап одразу ж знайшов роботу в ІТ-компанії. Тоді ця сфера тільки набирала обертів, і його знання та здібності швидко вивели його на високий рівень. Я теж не сиділа склавши руки: влаштувалася фінансистом у приватному підприємстві, і хоча моя зарплата була меншою, ніж у Остапа, вона теж була досить пристойною.

Через два роки ми одружилися. Весілля було скромним — тільки найближчі родичі та друзі, без зайвого пафосу. Ми не хотіли залазити в борги заради одного дня, адже наші пріоритети були іншими: ми мріяли про власне житло.

І ось тут почалися перші дивацтва Остапа. Я пам’ятаю, як ми вперше обговорювали купівлю квартири. Ми вже мали накопичену суму, якої вистачало на хорошу двокімнатну квартиру в новобудові. Я була в захваті, уявляла, як ми обставимо наше гніздечко, як будемо приймати гостей.

— Остапе, я вже дивилася варіанти. Є чудовий житловий комплекс, там двокімнатна квартира — саме те, що нам треба. І ціна дуже вигідна, — говорила я йому одного вечора, розклавши перед ним буклети.

Він відсунув папери і подивився на мене з якимось напруженим виразом обличчя.

— Ярино, я пропоную інше. Давай купимо стару однокімнатну квартиру. Десь подалі від центру, щоб було дешевше.

Я ледь не впустила чашку з чаєм.

— Але ж навіщо? У нас є гроші на краще! Ми так багато працювали, щоб нарешті жити комфортно!

— А ти подумай про інше, — він знизив голос, ніби боявся, що нас хтось почує. — Якщо ми купимо дорогу квартиру, усі знатимуть, що ми добре заробляємо. Почнуться розпитування, заздрощі, прохання про позику. Я не хочу цього. Не хочу, щоб хтось ліз у наші справи. Краще нехай усі думають, що ми ледве змогли собі дозволити це житло.

Я була спантеличена. Усе життя я мріяла про те, що коли з’являться гроші, ми зможемо користуватися ними без докорів сумління. Але Остап, схоже, думав інакше. Він не хотів, щоб наші статки привернули увагу. Зрештою, після довгих суперечок, ми купили двокімнатну квартиру, але не в новобудові, а в старому будинку. Вона потребувала ремонту, і це стало для Остапа додатковим приводом нарікати на нестачу грошей і “важке” життя.

Ремонт ми робили дуже повільно, купуючи найдешевші матеріали і виконуючи більшість робіт самі. Коли до нас приходили мої батьки, щоб допомогти, я постійно ловила себе на думці, що мені соромно перед ними за те, що ми живемо в таких умовах, хоча могли б мати набагато краще.

— Доню, ви молодці, що самі це робите. Заощаджуєте, — казала мама, відтираючи стару плитку на кухні. — Але, може, найняли б професіоналів, хоча б на найважче?

— Та ти ж знаєш, мамо, студентське життя. Багато грошей пішло на навчання. Зараз копійку до копійки збираємо, — брехала я, і мені було неприємно від власної неправди.

Остап сидів поруч і кивав, підтримуючи мою “легенду”. Після того, як батьки поїхали, я не витримала.

— Чому ми постійно мусимо прикидатися? — запитала я, відкидаючи пензля. — Я втомилася від цієї гри у бідних.

— Ярино, скільки разів я маю тобі пояснювати? Ми не прикидаємося, ми просто захищаємо нашу приватність і наш добробут. Я не хочу, щоб сусіди знали, що ми можемо дозволити собі щось дороге. Це викличе зайві розмови. А родичі? Тільки дізнаються, що є гроші, одразу почнуться прохання: тому на лікування, тому на навчання, тому на ремонт. Ти хочеш усім роздати наші заощадження?

— Звісно, ні! Але ж ми можемо жити нормально! Чому ти їздиш на роботу старою маршруткою, хоча ми можемо купити собі пристойну машину?

— Це називається скромність. І практичність, — відповів він, навіть не моргнувши оком. — Маршрутка довозить мене до офісу, машина — це зайві витрати на пальне, страховку, обслуговування. До того ж, це одразу приверне увагу. Ні, ми їздимо на громадському транспорті, як і більшість людей.

І так було в усьому. Навіть коли Остап отримав значне підвищення на роботі, наш рівень життя абсолютно не змінився. Ми продовжували купувати найдешевші продукти, одягатися на розпродажах, ігнорувати будь-які розваги та подорожі.

Навіть наші діти, Марко і Соломія, не мали багатьох речей, які були у їхніх однолітків. Якось Соломійка, якій тоді було сім років, прийшла зі школи засмучена.

— Мамо, а чому в нас нема такої класної іграшки, як у Надійки? Вона показувала, там можна будувати справжній замок!

Я відчула, як у мене щось обірвалося всередині. Ця іграшка коштувала не так багато, але Остап заборонив купувати щось дороге.

— Надійка, мабуть, дуже пощастило, що має таку іграшку, — сказала я, намагаючись зберегти спокій. — Але наші іграшки теж гарні. Ми можемо разом зробити паперовий замок, це ж цікавіше!

Увечері я знову спробувала поговорити з чоловіком.

— Остапе, наші діти не повинні страждати через твою параною. Ми можемо купити Соломії ту іграшку. Це невелика сума, а для неї це цілий світ!

Він відірвався від ноутбука і подивився на мене з докором.

— Ти знову за своє? Ми не можемо дозволити собі дорогу іграшку. Це зайва розкіш. Діти повинні цінувати прості речі, а не гнатися за модними новинками. А потім, вони почнуть розповідати в школі, що ми купуємо їм дорогі речі. І тоді всі знатимуть! Ми ж домовились про економію.

— Про яку економію, якщо на нашому рахунку сума, якої вистачить на три таких замки! — я вже не могла стримуватися. — Ти позбавляєш нас усіх нормального життя! Ми ніколи нікуди не їздимо, живемо як у злиднях, хоча могли б дозволити собі відпочинок, гарний одяг, нормальне харчування!

— Це все тимчасові задоволення. А гроші повинні працювати. Потрібно інвестувати, відкладати на майбутнє, — гнув своє Остап.

— У мене є мета, Ярино. Я хочу, щоб ми були повністю незалежні. І щоб ніхто про це не знав. Це наша фортеця.

Але його фортеця ставала моєю в’язницею.

Найбільше мене обурювало ставлення Остапа до його родичів. Мої батьки, які самі живуть досить скромно, ніколи не просили в нас грошей. Коли ми приїздили до них на свята, я завжди старалася допомогти їм фінансово, але Остап постійно мене зупиняв.

— Скільки ти дала мамі? Сто гривень? Це надто багато! Ти привертаєш зайву увагу!

— Це мої батьки! І це невеликі гроші! — обурювалася я.

— Вони подумають, що в нас зайві кошти. А потім почнуть просити частіше. Повір мені, люди такі.

Якось сестра Остапа, Оксана, зателефонувала йому з проханням про допомогу. Її чоловік тоді втратив роботу, і їм не вистачало на оплату навчання їхнього сина.

— Остапе, будь ласка, допоможи нам. Хоча б трохи позич. Ми віддамо, як тільки чоловік знайде нову роботу. Це дуже важливо для нашого Дмитра, — ледь не плачучи, просила вона по телефону.

Я підійшла ближче, щоб почути його відповідь.

— Оксано, ти ж знаєш, як нам зараз важко. Ми самі ледве виживаємо. Ремонт, діти, комунальні платежі… Я б із радістю, але немає нічого зайвого, — сказав він жалібним тоном.

Я не могла повірити своїм вухам. Він збрехав рідній сестрі, знаючи, що на нашому “секретному” рахунку лежить сума, якої вистачило б не тільки на навчання, а й на кілька років їхнього комфортного життя!

Коли він поклав слухавку, я накинулася на нього.

— Як ти міг? Як ти міг відмовити Оксані? Вона ж твоя сестра! Ти знаєш, як їм зараз важко!

— Це їхні проблеми. Вони повинні навчитися жити за коштами. А позичиш один раз, вони будуть просити завжди. Я не хочу їх підтримувати. Я хочу, щоб вони самі вибиралися, як і ми.

— Але ж ми не вибиралися, ти просто приховуєш наші статки! Це жорстоко! — мої очі наповнилися сльозами від образи.

— Я не черствий, Ярино. Я розумний. Я думаю про наше майбутнє, а не про чужі проблеми. Наше багатство — це наш секрет. І так має бути.

Я відчула, що мені стає нестерпно жити в цій брехні. Я не хотіла, щоб мої діти росли з відчуттям бідності, коли насправді ми нею не страждаємо. Я хотіла, щоб ми могли радіти життю, подорожувати, купувати те, що подобається, і не соромитися свого успіху.

Одного разу я вирішила поговорити з Остапом серйозно, ніби це був наш останній шанс змінити ситуацію.

— Остапе, послухай мене, — почала я, коли ми сиділи ввечері на кухні, п’ючи свій дешевий чай. — Я більше не можу так жити. Я відчуваю себе обманщицею. Ми маємо гроші, але ми живемо, як бідняки. Наші діти нічого не знають про наші можливості. Вони думають, що ми не можемо собі дозволити відпустку на морі. Це неправильно.

— І що ти пропонуєш? — він відклав газету і глянув на мене з тією ж непохитною рішучістю. — Купити дорогу машину, щоб сусіди обговорювали нас на лавочці? Поїхати на дорогий курорт, щоб усі родичі знали про наші доходи і почали просити позику?

— Я пропоную жити так, як нам подобається! Купити те, що нам потрібно, і не боятися цього! Я хочу поїхати до моїх батьків і подарувати їм нову пральну машину, адже їхня вже ледве працює. Я хочу, щоб Марко пішов на гурток із програмування, який йому дуже подобається, але він дорогий!

— Я вже казав тобі. Усе це зайве привертання уваги. Ми не повинні виділятися. Успіх любить тишу. Я роблю це для нашого захисту.

— Ні, ти робиш це для себе! Ти боїшся заздрості, боїшся, що хтось попросить у тебе допомоги! Ти боїшся втратити те, що маєш, до такої міри, що сам себе позбавляєш радості життя!

Мій голос почав тремтіти. Я відчувала себе виснаженою цією постійною боротьбою.

— Ярино, не драматизуй. Ми живемо добре, у нас є дах над головою, є що поїсти. Ми забезпечені на майбутнє. Хіба це не головне?

— Ні, Остапе, це не головне! Головне — це щастя! А я нещасна, коли мушу брехати своїм батькам і відмовляти своїм дітям! Я не хочу, щоб наше життя було схоже на виставу для чужих очей!

Ця розмова, як і всі попередні, ні до чого не привела. Остап залишився непохитним у своєму прагненні до максимальної таємності. Він продовжує вести “подвійне” життя — успішний керівник у великій компанії, який у вільний час перетворюється на простого, скромного чоловіка, що живе на скромну зарплату.

Я розумію його страх, його бажання захистити сім’ю, але я також розумію, що життя, прожите в постійній брехні та самообмеженні, — це не те життя, про яке я мріяла. Ми могли б насолоджуватися плодами нашої праці, але натомість ми ховаємося у власній клітці. Я дивлюся на наші рахунки і бачу велику суму, але відчуваю себе біднішою, ніж тоді, коли ми були студентами і ледве зводили кінці з кінцями. Тоді в нас була віра і радість, а зараз — тільки золота клітка і постійний страх, що хтось дізнається про наш “секрет”.

Наші діти ростуть, і я все частіше думаю про те, як їхня свідомість формується в такій атмосфері. Вони бачать, що ми відмовляємо собі в простих речах, і це залишає на них свій відбиток. Я не хочу, щоб вони перейняли цей страх перед успіхом.

Я не знаю, скільки ще зможу це витримувати. Чи варто мені нарешті розкрити наш секрет моїм батькам, щоб хоча б раз зробити для них щось хороше, ігноруючи заборони Остапа? Чи є в мене право вирішити цю ситуацію самостійно, не питаючи дозволу чоловіка, який зробив це питання своєю особистою манією? Як мені змусити його зрозуміти, що справжнє багатство не в кількості нулів на банківському рахунку, а в можливості жити повним і радісним життям?

Скажіть, будь ласка, як би ви вчинили на моєму місці? Чи є сенс і далі боротися з такою непохитною позицією Остапа, чи мені слід просто змиритися з цією “золотою” скромністю і продовжувати жити в брехні?