— Катрусю, якщо ми все одно збираємося одружитися, навіщо тобі оформляти бабусин будинок тільки на себе? Давай зробимо все по-людськи: розпишемося, а потім ти подаруєш мені половину. Я ж вкладатиму гроші в ремонт. Чи ти вже зараз думаєш, як залишити мене ні з чим?
Андрій говорив цілком серйозно. Він навіть підготував список документів, які, на його думку, нам потрібно було зібрати до весілля.
Я перечитала той список двічі. Найбільше мене здивувало, що серед пунктів були не обручки, не дата реєстрації шлюбу й навіть не місце святкування, а оформлення дарування частки будинку.
Бабусі Ганні не стало наприкінці березня 2023 року. Вона залишила мені невеликий будинок у передмісті Луцька, де прожила понад сорок років. У квітні нотаріус повідомив, що бабуся склала заповіт на моє ім’я. Оформлення спадщини мало завершитися восени.
До того часу Андрій майже не цікавився будинком.
Ми зустрічалися три роки. Він працював у фірмі, яка займалася встановленням вікон і дверей, я — адміністраторкою в медичному центрі. Орендували однокімнатну квартиру за 9 000 гривень на місяць і відкладали гроші на весілля.
Принаймні я так думала.
Андрій був на чотири роки старший за мене. Коли ми познайомилися, мені виповнилося двадцять шість, йому було тридцять. Він умів гарно говорити, легко знаходив спільну мову з людьми й завжди мав якусь ідею, як заробити більше.
Іноді його плани змінювалися швидше, ніж погода в квітні.
То він хотів відкрити власну бригаду, то збирався продавати будівельні матеріали, то розглядав можливість орендувати склад. Я ставилася до цього спокійно. Людина шукає себе, що тут поганого?
Ми домовилися одружитися наступного літа. Без пишного святкування, але з найближчими родичами й друзями.
Бабуся Андрія знала й навіть кілька разів запрошувала на обід.
Одного разу, коли він допоміг їй полагодити хвіртку, вона дала йому двісті гривень.
Андрій відмовлявся, а бабуся наполягала:
— Бери, хлопче. Бо як я тобі нічого не дам, то наступного разу ще подумаєш, чи їхати.
Коли він пішов, бабуся сказала мені:
— Роботящий ніби. Але дуже любить, щоб його хвалили. Ти дивися, Катрусю, бо з таким чоловіком треба вміти домовлятися.
Я тоді засміялася.
— Бабусю, ти всіх перевіряєш.
— Аякже. Я ж не для краси стільки років прожила.
Бабуся була жінкою практичною. Після того як дідуся не стало, вона сама давала раду господарству, вирощувала квіти на продаж і тримала невелику теплицю.
Коли я навчалася в університеті, часто приїжджала до неї на вихідні. Ми разом пололи грядки, їздили на ринок, ремонтували те, що потребувало уваги.
Бабуся завжди казала, що будинок треба доглядати потроху, бо якщо відкладати все на потім, то одного дня доведеться ремонтувати половину господарства.
Після її відходу я кілька тижнів не могла змусити себе розібрати речі.
Не через те, що було шкода щось викидати. Просто кожна дрібниця нагадувала про неї.
У коморі залишилися акуратно підписані банки з насінням. У шухляді лежали квитанції за електроенергію, складені за роками. На холодильнику висів список справ, останнім пунктом якого було написано: «Катрусі передати саджанці півоній».
Я вирішила не продавати будинок.
Хотіла поступово привести його до ладу й переїхати туди після весілля.
Коли повідомила Андрієві, він спочатку зрадів.
— То це ж чудово! Не треба буде витрачати гроші на оренду. Можна відразу робити ремонт.
Але вже через кілька днів почалися дивні розмови.
Спершу він запропонував продати бабусині меблі, хоча частина була цілком придатною.
Потім сказав, що треба прибрати теплицю й зробити на її місці навіс для автомобіля.
Я не заперечувала проти змін, але хотіла спочатку скласти план і порахувати витрати.
Андрій дратувався.
— Катю, ти все ускладнюєш. Будинок старий, треба робити нормально, а не латати по шматках.
— Я не проти ремонту. Але дах справний, опалення працює. Навіщо відразу розбирати половину будинку?
— Бо потім буде дорожче. Ти просто не розумієшся на будівництві.
Остання фраза почала звучати дедалі частіше.
Одного вечора він привіз знайомого майстра на ім’я Богдан, навіть не попередивши мене.
Я саме поверталася з роботи й побачила двох чоловіків, які ходили подвір’ям із рулеткою.
— Андрію, що відбувається?
— Та я Богдана попросив подивитися, що тут можна зробити. Він нам порахує матеріали.
Богдан привітався й пояснив, що Андрій говорив про повне перепланування.
Я здивувалася.
— Яке перепланування? Ми ж домовлялися почати з ванної кімнати.
Андрій відмахнувся.
— Катю, не починай при людині. Ми потім поговоримо.
Богдан швидко зрозумів, що потрапив у незручну ситуацію. Склав рулетку й сказав, що краще приїде іншим разом, коли ми остаточно визначимося.
Після його від’їзду ми посварилися.
Не голосно, без сусідів і демонстративних образ.
Просто я вперше прямо сказала Андрієві, що він поводиться так, ніби будинок уже належить йому.
Він відповів:
— А як інакше? Ми ж майбутня сім’я. Я не збираюся вкладати свої гроші в чуже майно.
— Тоді давай спочатку вирішимо, хто за що платить. Я не прошу тебе оплачувати ремонт.
— Ти пропонуєш мені жити у твоєму будинку як квартиранту?
— Я пропоную нам домовитися.
Він поїхав до нашої орендованої квартири раніше за мене.
Увечері поводився так, ніби нічого не сталося.
Приготував вечерю, запитав, як минув день, і навіть запропонував у вихідні поїхати вибирати плитку.
Я вирішила, що ми просто по-різному дивимося на ремонт.
Тоді ще не знала, що це лише початок.
У вересні я отримала свідоцтво про право на спадщину й зареєструвала будинок на своє ім’я.
Того самого тижня Андрій запропонував перенести весілля з наступного літа на листопад.
— Навіщо чекати? Ми вже три роки разом. Можемо розписатися зараз, а святкування зробити пізніше.
Мене здивувала така поспішність.
Раніше він сам казав, що хоче спочатку зібрати гроші на хороше святкування.
— А що змінилося?
— Та нічого. Просто подумав, що пора вже.
За кілька днів він приніс мені список документів для оформлення частки будинку.
Я запитала, звідки він його взяв.
— Знайомий підказав. У нього дружина так само мала квартиру до шлюбу. Вони все оформили, щоб не було зайвих питань.
— А ти зі мною це обговорював?
— От зараз і обговорюю.
— Ні, Андрію. Ти вже все вирішив, а мені пропонуєш погодитися.
Він почав пояснювати, що справжня сім’я повинна мати спільне майно.
Я відповіла, що спільне майно ми можемо придбати разом, коли матимемо таку можливість.
Бабусин будинок я не збиралася нікому дарувати.
Після тієї розмови Андрій став холоднішим.
Міг не приїхати ввечері, хоча ми домовлялися. Частіше затримувався на роботі. Почав їздити у відрядження, про які раніше майже не згадував.
Я намагалася не робити поспішних висновків.
У фірмі справді було багато замовлень, а наші суперечки через будинок могли впливати на його настрій.
Одного дня моя подруга Олеся запросила мене на обід.
Ми дружили ще зі студентських років. Вона працювала в туристичній агенції, мала чоловіка й двох дітей, а ще дивовижну здатність помічати те, що інші пропускали.
Олеся вислухала мою розповідь і запитала:
— Катю, а ти сама хочеш зараз заміж?
— Хочу. Принаймні хотіла.
— То, може, не поспішай. Бо з того, що ти розповідаєш, у вас зараз більше розмов про будинок, ніж про сім’ю.
Я заперечила, що Андрій просто переживає за майбутнє.
Олеся не стала сперечатися.
— Може, й так. Але ти не мусиш нічого переписувати, щоб довести, що любиш людину.
Ця розмова залишилася зі мною.
Наступного тижня я пішла до нотаріуса, який оформлював спадщину, і попросила пояснити, які наслідки матиме дарування половини будинку.
Він розповів, що після належного оформлення Андрій стане власником подарованої частки. І що повернути її лише тому, що стосунки не склалися, буде неможливо.
Я подякувала й вирішила більше не обговорювати дарування.
Андрієві сказала прямо:
— Будинок залишиться моїм. Якщо ми одружимося, можемо разом жити тут, домовитися про витрати й поступово облаштовувати його. Але власність я не переоформлюватиму.
Він подивився на мене так, ніби я відмовилася від самого весілля.
— Значить, ти мені не довіряєш.
— Я довіряла тобі три роки. Але не хочу, щоб наш шлюб починався з вимоги подарувати майно.
— Тоді подумай, чи готова ти взагалі до сімейного життя.
Він пішов гуляти й повернувся пізно.
Наступного ранку ми майже не розмовляли.
За кілька днів Олеся надіслала мені фотографію.
Спочатку я навіть не зрозуміла, чому вона її прислала.
На знімку був Андрій.
Він сидів у невеликому ресторані поруч із незнайомою жінкою. Вони трималися за руки й усміхалися одне одному.
Олеся додала повідомлення:
«Катю, я дуже не хотіла тебе засмучувати. Але вчора бачила Андрія в Рівному. Ми з чоловіком були там у справах. Він мене не помітив. Я зробила фото, бо не знала, чи ти взагалі в курсі».
Я збільшила зображення.
Жінка була приблизно мого віку, з коротким темним волоссям. На столі перед ними лежали якісь папери.
Спершу я подумала, що це може бути колега.
Але Олеся написала ще одне повідомлення.
Вона бачила, як вони обіймалися біля автомобіля, а потім разом поїхали.
Я запитала Андрія, де він був напередодні.
— У Рівному. По роботі.
— З ким зустрічався?
— З клієнтами. А що?
— Просто питаю.
Він почав розповідати про складне замовлення, затримку матеріалів і майстра, який неправильно зробив заміри.
Я слухала й дивилася на нього.
Він говорив так упевнено, що якби не фотографія, я, мабуть, нічого не запідозрила б.
Увечері я показала йому знімок.
Андрій спочатку сказав, що це давня знайома.
Потім — що вона допомагає йому з робочими питаннями.
Коли я запитала, чому вони трималися за руки, він роздратувався.
— Катю, ти що, тепер за мною стежиш?
— Ні. Фото зробила Олеся. Вона випадково вас побачила.
— Олеся завжди любила лізти в чужі справи.
— Андрію, я питаю не про Олесю. Хто ця жінка?
Він назвав її Іриною.
Сказав, що вони знайомі кілька місяців, але між ними нічого серйозного.
Я попросила його не вигадувати нових пояснень.
Він зібрався й поїхав до приятеля.
Наступного дня я отримала повідомлення від незнайомого номера.
Писала Ірина.
Вона представилася й попросила зустрітися.
Я погодилася, хоча не була впевнена, чи хочу чути її пояснення.
Ми зустрілися в кав’ярні неподалік мого робочого місця.
Ірина виявилася спокійною, стриманою жінкою. Вона не намагалася переконувати мене, що ні в чому не винна.
Відразу сказала:
— Катерино, я не знала, що Андрій заручений. Він говорив, що давно розійшовся з дівчиною, з якою жив, і тепер шукає житло.
Я запитала, як давно вони спілкуються.
— Із червня. Познайомилися через спільних знайомих. Він часто приїжджав до Рівного у справах.
Ірина розповіла, що Андрій говорив їй про будинок неподалік Луцька.
Нібито він планував придбати його, зробити ремонт і переїхати туди.
— Він показував фотографії, — сказала вона. — Говорив, що будинок майже його, залишилося владнати документи. Навіть питав, чи я хотіла б жити за містом.
Я попросила показати листування.
Ірина відкрила кілька повідомлень.
Андрій справді надсилав їй фотографії бабусиного будинку.
На одному знімку була теплиця, на іншому — кухня, яку ми планували ремонтувати.
Під фотографією він написав, що хоче прибрати стару теплицю й зробити навіс для двох автомобілів.
Ірина відповіла, що їй подобається ділянка.
Андрій написав, що скоро завершить оформлення документів і тоді можна буде серйозно планувати майбутнє.
Я перечитала ці повідомлення кілька разів.
Тепер його поспіх із весіллям і наполегливість щодо дарування частки будинку виглядали зовсім інакше.
Ірина сказала:
— Я теж не хочу бути частиною цієї історії. Він обманював нас обох. Учора я сказала, що більше не бажаю з ним зустрічатися.
Я подякувала їй за розмову.
Ми розійшлися без сварки.
Дорогою додому я зателефонувала Олесі.
Вона запропонувала приїхати.
Я попросила її допомогти мені зібрати речі Андрія.
Олеся приїхала за годину.
Ми склали його одяг, взуття, документи й особисті речі в кілька коробок.
Частину речей Андрій уже перевіз до бабусиного будинку, бо ми планували переїзд.
Я окремо склала його інструменти й перевірила, чи нічого не залишилося в коморі.
Олеся весь час намагалася мене розсмішити.
— Катю, дивися, скільки в нього викруток. А як доходило до полагодити кран, то завжди казав, що треба викликати майстра.
— Бо для крана потрібен сантехнік, — відповіла я.
— А для порядності, видно, теж спеціаліст.
Я засміялася.
Це був перший сміх за кілька днів.
Увечері Андрій приїхав до будинку.
Я зустріла його на подвір’ї.
— Твої речі зібрані. Забери, будь ласка, сьогодні.
Він подивився на коробки й запитав, що відбувається.
Я сказала, що зустрічалася з Іриною й бачила його повідомлення.
Спочатку він почав пояснювати, що все не так, як виглядає.
Потім сказав, що Ірина неправильно його зрозуміла.
Зрештою визнав, що справді спілкувався з нею ближче, ніж мав би.
Але наполягав, що це нічого не означає.
— Катю, ми ж три роки разом. Невже ти все перекреслиш через кілька повідомлень?
— Не через повідомлення. Через те, що ти планував наше майбутнє зі мною, а будинок показував іншій жінці як свій.
— Я просто хотів мати впевненість. У тебе є власність, а я що? Мав жити тут і знати, що ти будь-якої миті можеш попросити мене піти?
— Ти сам зараз бачиш, чому я не хотіла нічого переписувати.
Він почав говорити, що я надто прив’язана до бабусиного будинку, що через майно руйную наші стосунки.
Я попросила його припинити.
— Андрію, я не збираюся з тобою сперечатися. Весілля не буде. Забери речі й поверни ключі.
Він ще намагався переконати мене дати йому час.
Я відмовилася.
Олеся стояла неподалік і допомогла перенести коробки до автомобіля.
Андрій повернув ключі від будинку, але сказав, що ще приїде поговорити.
Я відповіла, що не бачу в цьому потреби.
Коли він поїхав, Олеся запитала:
— Ну що, господине, які плани?
Я подивилася на коробку з бабусиними садовими інструментами.
— Завтра почнемо з теплиці. Треба підв’язати помідори.
— Йой, Катю, ти серйозно? Після всього цього — помідори?
— А що їм зробиться від моїх переживань? Вони самі себе не підв’яжуть.
Олеся розсміялася.
Наступного ранку вона справді приїхала.
Ми провели майже весь день у саду.
Підв’язували рослини, прибирали сухі гілки, складали старі горщики.
Увечері Олеся сказала, що теплиця виглядає краще, ніж після будь-якого дорогого ремонту.
Я погодилася.
Наступного тижня я змінила замки.
Не тому, що боялася Андрія, а тому, що хотіла бути впевненою: ключі є тільки в тих людей, яким я сама їх дала.
Потім скасувала домовленості з майстрами, яких він запросив без мого погодження.
Богдан, той самий чоловік із рулеткою, зателефонував і запитав, чи будемо ми все-таки робити перепланування.
Я пояснила, що плани змінилися.
Він відповів:
— Та нічого страшного. Якщо захочете почати з ванної кімнати, телефонуйте. І не поспішайте все розбирати. У вас будинок добротний, можна поступово робити.
Я подякувала.
Саме так я й вирішила діяти.
Спочатку замінила старі труби у ванній кімнаті. Потім полагодила частину підлоги в коридорі. На зиму замовила перевірку опалення.
Кожну витрату записувала в окремий зошит.
У листопаді я остаточно переїхала з орендованої квартири до бабусиного будинку.
Перші тижні було незвично жити самій.
Я звикла, що Андрій постійно щось розповідав, обговорював роботу, будував плани.
Тепер після повернення з медичного центру мене зустрічала тиша.
Іноді я вмикала радіо, іноді телефонувала Олесі.
А часом просто займалася господарством.
Виявилося, що в будинку завжди є робота.
То треба замінити лампу, то перевірити водостік, то знайти майстра для ремонту старої хвіртки.
Я навчилася не панікувати через кожну дрібницю.
Коли щось не виходило, питала поради в знайомих або шукала спеціаліста.
Одного дня сусідка пані Зоя побачила, як я намагаюся самостійно встановити нову полицю в коморі.
— Катрусю, ти що, вирішила всі чоловічі роботи перебрати?
— Та ні, пані Зоє. Просто хочу навчитися.
— То поклич мого Петра. Він тобі покаже, як правильно кріпити. Бо зараз наробиш дірок, а полиця все одно криво висітиме.
Петро прийшов за пів години.
Показав, як користуватися рівнем, допоміг установити кріплення й пояснив, чому не варто економити на дрібних деталях.
Я запропонувала заплатити.
Він відмовився.
— Та що там платити за одну полицю? Краще якось допоможеш Зої з документами, бо вона з тими паперами ніяк ради не дасть.
За тиждень я допомогла пані Зої оформити кілька заяв.
Так у мене з’явилися добрі сусіди.
У грудні Андрій зателефонував.
Сказав, що хоче повернутися й почати все спочатку.
Я вислухала його.
Він розповів, що з Іриною більше не спілкується, що багато думав про нашу ситуацію й тепер розуміє, як неправильно поводився.
Я відповіла, що не планую відновлювати стосунки.
— Катю, невже тобі зовсім не шкода наших трьох років?
— Шкода. Але вони вже були. Я не можу повернути їх, як і не хочу витрачати наступні роки на перевірки, чи ти знову говориш правду.
Він попросив хоча б зустрітися.
Я відмовилася.
Після того дзвінка мені було сумно.
Не тому, що я сумнівалася у своєму рішенні.
Просто три роки — це багато спільних спогадів, планів і звичок. Їх неможливо прибрати з життя так само швидко, як скласти речі в коробки.
Але поступово з’являлися нові звички.
У суботу я їздила на ринок по саджанці. У неділю запрошувала Олесю з родиною. Іноді ми з колегами ходили в театр або просто гуляли містом.
Я почала відвідувати заняття з кераміки.
Спершу хотіла лише навчитися робити прості горщики для квітів.
Але виявилося, що мені подобається працювати з глиною.
Моя перша миска вийшла трохи перекошеною.
Викладачка сказала, що для початку це нормально.
Я принесла її додому й поставила на кухні.
Олеся побачила й запитала:
— Це ти сама зробила?
— Сама.
— А чому вона така крива?
— Бо авторка має характер.
Відтоді Олеся називала її моїм першим мистецьким шедевром.
Навесні 2024 року я вирішила відновити бабусин квітник.
У старому зошиті знайшла записи про сорти півоній, які вона вирощувала. Частина кущів залишилася, але потребувала догляду.
Пані Зоя допомогла мені розібратися, що й коли пересаджувати.
Ми працювали разом, а її чоловік іноді приносив потрібні інструменти.
Одного дня пані Зоя сказала:
— Твоя бабуся дуже любила цей сад. Завжди казала, що Катруся колись тут господарюватиме.
Я засміялася.
— А я думала, що вона просто хоче, щоб я частіше приїжджала допомагати.
— І це теж. Вона була хитра жінка, але добра.
У травні зацвіли перші півонії.
Я сфотографувала їх і надіслала Олесі.
Вона відповіла, що треба влаштувати невелике святкування.
Ми запросили кількох друзів, сусідів і мою маму, яка жила в іншому районі міста.
Мама довго оглядала будинок, а потім сказала:
— Катрусю, тут так затишно стало. Бабуся була б рада.
Я показала їй нову ванну кімнату, полагоджену підлогу й теплицю.
Мама запитала, чи не важко мені самій давати раду.
— Буває непросто, — відповіла я. — Але тепер я знаю, кого покликати, якщо щось зламається. І вже не думаю, що мушу все робити сама.
Вона кивнула.
— От і добре. Бо господарство — то не змагання, хто більше витримає.
Після святкування гості допомогли прибрати.
Пані Зоя забрала кілька саджанців, Олеся — горщик із моєю другою керамічною роботою, а мама попросила насіння бабусиних квітів.
Увечері я вийшла в сад.
Біля теплиці стояла стара дерев’яна лавка, яку ми з Петром нещодавно полагодили.
Я сіла й подивилася на будинок.
За останній рік він змінився не так уже й сильно.
Ми не робили дорогого перепланування, не зносили стін і не перетворювали подвір’я на будівельний майданчик.
Просто поступово ремонтували те, що потребувало уваги.
І мені подобалося, що я сама вирішувала, коли й що робити.
У червні я отримала повідомлення від Андрія.
Він написав, що переїхав до іншого міста й бажає мені всього доброго.
Я відповіла коротко:
«Дякую. І тобі всього хорошого».
На цьому наше спілкування завершилося.
У серпні я поїхала у відпустку з Олесею та її родиною.
Ми провели кілька днів у Карпатах, багато гуляли, відвідали невеликі села й привезли додому кілька керамічних виробів місцевих майстрів.
Олеся жартувала, що тепер у мене буде ціла колекція мисок.
— Катю, ти ж колись казала, що не любиш зайвих речей.
— Не люблю. Але ці гарні.
— Ага. Почалося.
Ми сміялися, згадували студентські роки й планували наступну поїздку.
Повернувшись додому, я вирішила облаштувати невелику майстерню в колишній господарській кімнаті.
Поставила робочий стіл, полиці для матеріалів і невелику шафу.
Тепер могла займатися керамікою у вільний час.
Іноді до мене приходила Олеся з дітьми. Ми разом ліпили прості фігурки, які потім відвозили на випалювання.
Одного разу її молодший син зробив маленький будиночок.
Поставив його переді мною й сказав:
— Тітко Катю, це тобі. Щоб у тебе завжди був запасний дім.
Олеся засміялася.
— Назарчику, у тітки Каті вже є будинок.
Хлопчик подумав і відповів:
— Ну, тоді буде ще один. Маленький.
Я поставила його роботу на полицю біля бабусиних фотографій.
Там вона стоїть і тепер.
Восени я нарешті завершила ремонт кухні.
Не такої, яку колись планував Андрій, із дорогими меблями й великим островом посередині.
Звичайної, зручної кухні, де вистачало місця для всього необхідного.
Пані Зоя прийшла подивитися й одразу перевірила, чи добре відкриваються шухляди.
— Файно зробили. А головне, що все під рукою.
— Я теж так думаю.
— От бачиш. А ти переживала, що сама не впораєшся.
Я усміхнулася.
— Не сама, пані Зоє. Ви ж мені стільки допомагали.
Вона махнула рукою.
— Та най буде. Сусіди для того й потрібні.
Перед зимою я перевірила опалення, утеплила вхідні двері й замовила нові полиці для комори.
У грудні запросила друзів на невелике святкування.
Христина, моя колега з медичного центру, принесла домашню випічку. Олеся приїхала з чоловіком і дітьми. Пані Зоя з Петром завітали ненадовго, але залишилися майже до вечора.
Ми багато розмовляли, сміялися, згадували кумедні випадки.
У якийсь момент Олеся запитала:
— Катю, а ти не шкодуєш, що тоді все так склалося?
Я подумала про бабусю, про будинок, про всі наші плани з Андрієм.
— Шкодую, що не помітила деяких речей раніше. Але зараз мені добре.
Олеся кивнула.
— Це видно.
Наступного ранку я прибирала після гостей.
На столі залишилася невелика керамічна фігурка будиночка, яку Назарчик зробив для мене влітку.
Я перенесла її на полицю біля фотографії бабусі.
Потім вийшла до теплиці, перевірила рослини й повернулася до своїх справ.
Увечері мала приїхати мама, а в суботу ми з Олесею збиралися на ярмарок майстрів.
Я вже склала список покупок і вирішила, що цього разу не купуватиму жодної нової миски.
Щоправда, Олеся сказала, що в це не вірить.
І, мабуть, мала рацію.
Бо коли я побачила на ярмарку невелику керамічну вазу з намальованими півоніями, то відразу згадала бабусин сад.
Купила її без довгих вагань.
Повернувшись додому, поставила вазу на кухонний стіл і принесла з саду кілька гілочок зелені.
Пані Зоя, яка саме зайшла по насіння, подивилася на неї й сказала:
— Ой, Катрусю, яка файна! То ти вже зовсім господиня стала.
Я засміялася.
— Та я нею й була. Просто тепер сама собі дозволяю вибирати, що мені до вподоби.
Пані Зоя попросила показати, де я купила вазу, бо їй теж захотілося щось подібне.
Ми домовилися наступного тижня разом поїхати на ярмарок.
А коли вона пішла, я ще трохи попрацювала в саду, занесла інструменти до комори й зачинила хвіртку.
У будинку було затишно, пахло свіжою випічкою, яку я приготувала до маминого приїзду, а на кухонному столі стояла нова ваза.
Я подивилася на неї й усміхнулася.
Бабуся завжди казала, що хороший дім не обов’язково має бути великим чи дорогим. Головне, щоб господареві хотілося до нього повертатися.
І тепер я поверталася сюди щодня з радістю.
