— Якщо вам шкода грошей на племінника, то ви не сім’я, а чужі люди — кинула мені Олена перед тим, як заблокувати мій номер.

Передсвяткова метушня завжди приносить особливий настрій, коли хочеться прикрашати дім, купувати подарунки та планувати спокійні вечори біля каміна. Ми з Петром чекали на ці канікули як на порятунок від важкого робочого року. Наш власний син вже дорослий, живе окремо, тож ми мріяли про тишу, довгі прогулянки парком та перегляди старих фільмів. Але у моєї зовиці Олени були зовсім інші плани на наш спокій. Усе почалося з одного телефонного дзвінка за тиждень до святкування, який перекреслив усю нашу ідилію.

Олена завжди вирізнялася особливою безпосередністю. Вона вважала, що родина створена для того, щоб вирішувати її проблеми. Того вечора вона подзвонила Петру і солодким голосом почала розповідати, як вона втомилася і як їй терміново потрібно поїхати у відпустку з чоловіком, щоб налагодити стосунки. Я слухала цю розмову через гучний зв’язок і вже відчувала, куди воно хилить.

— Петре, любий, ти ж знаєш, який зараз складний період у Дениса. Йому шістнадцять, він постійно бунтує. Нам з Ігорем треба побути удвох, а малого немає на кого залишити. Можна він поживе у вас два тижні? Ну, до кінця свят. Ви ж все одно вдома, вам не важко.

Петро подивився на мене з благанням в очах. Він добра душа і ніколи не вмів казати ні своїй сестрі. Я зітхнула і кивнула, хоча в душі все протестувало. Денис не був поганим хлопцем, але він був типовим підлітком, який не знав слова порядок і мав безмежний апетит. Олена запевнила, що він буде поводитися тихіше трави, і вже наступного дня Денис стояв на нашому порозі з величезною валізою та сумкою з гаджетами.

— Привіт, дядьку Петре. Привіт, тітко Маріє. Мама сказала, що я буду тут тусуватися.

Він навіть не запитав, де йому розкласти речі, а просто пішов у гостьову кімнату, кинув брудні кросівки посеред коридору і зачинив за собою двері. Я глянула на Петра, але він лише розвів руками. Мовляв, потерпимо, це ж рідна кров.

Перші три дні були схожі на випробування на витривалість. Денис виходив зі своєї кімнати лише для того, щоб спустошити холодильник. Він їв за трьох. Продукти, які я купувала на тиждень, зникали за півтора дня. Дорогі делікатеси, які ми берегли до святкового столу, були з’їдені під час його нічних посиденьок за комп’ютерними іграми. Коли я намагалася зробити йому зауваження, він просто вдягав навушники.

На четвертий день я не витримала. Коли я зайшла на кухню і побачила порожню каструлю з м’ясом, яке готувала на вечерю, та розкидане сміття по всій підлозі, моє терпіння луснуло. Петро намагався його виправдати, кажучи, що хлопець росте.

— Петре, він не просто росте, він руйнує наш бюджет і наш побут. Його мати навіть не дала грошей на його харчування. Вона просто підкинула нам сина і поїхала відпочивати.

Ми вирішили зателефонувати Олені. Вона відповіла не одразу, а коли взяла слухавку, на фоні було чути шум моря та музику.

— Олено, нам треба поговорити про Дениса. Він з’їдає все, що є в домі, і зовсім не допомагає. Крім того, я витрачаю купу часу на прибирання за ним. Нам потрібно, щоб ти перерахувала нам гроші на його утримання. Тисяча гривень на цей період буде цілком справедливо, враховуючи ціни в магазинах.

На іншому кінці дроту запала тиша, а потім почувся обурений вигук.

— Маріє, ти при своєму розумі? Вимагати гроші за племінника? Ви ж родина! Ви маєте допомагати безкорисливо. Я думала, що ви любите Дениса, а ви виявилися такими меркантильними.

— Олено, любов не означає, що ми маємо повністю забезпечувати твою дитину за свій кошт, поки ти відпочиваєш. Ти навіть не запитала, чи є у нас на це фінансова можливість.

— Знаєш що, Маріє? Ти просто егоїстка. Тобі шкода шматка хліба для дитини. Я нічого платити не буду. Більше того, я розповім усій родині, які ви дріб’язкові люди.

Вона кинула слухавку. Петро стояв поруч, і йому було неймовірно соромно за сестру. Але ситуація не змінилася. Денис продовжував жити у нас, і його поведінка ставала лише гіршою. Він зрозумів, що між дорослими стався конфлікт, і почав цим користуватися. Він міг не спати до четвертої ранку, голосно вигукуючи щось у мікрофон під час гри, а на мої прохання бути тихіше просто відвертався.

Якось увечері я спробувала поговорити з самим Денисом.

— Денисе, ти вже дорослий хлопець. Ти розумієш, що ми з дядьком Петром працюємо і нам потрібен відпочинок?

— Та що ви постійно ниєте? Мама сказала, що ви багаті і вам це нічого не коштує.

— Твоя мама помиляється. Ми працюємо заради кожної копійки. І нам неприємно бачити таке ставлення.

— Мені все одно, що вам приємно. Я тут, бо мені так сказали. Хочете грошей — трясіть з мами.

Його тон був настільки зверхнім, що я відчула, як у мене починають тремтіти руки. Петро намагався втрутитися, але хлопець просто пішов у свою кімнату, демонстративно грюкнувши дверима так, що з полиці впала ваза.

Наступні дні перетворилися на справжнє випробування. Олена виконала свою обіцянку і почала дзвонити всім родичам, розповідаючи, що я тероризую бідну дитину і вимагаю оплату за кожну тарілку супу. Мені почали дзвонити тітки і двоюрідні брати з докорами.

— Маріє, як ти могла? Це ж дитина твого чоловіка. Невже гроші для тебе дорожчі за родинні зв’язки?

— Ви навіть не знаєте всієї ситуації! Він поводиться жахливо, він нічого не цінує!

— Все одно, вимагати гроші — це занадто. Це ганьба для нашої сім’ї.

Петро був розбитий. З одного боку, він бачив, як мені важко, а з іншого — він не міг піти проти всієї родини. Я бачила, як він осунувся за ці дні. Наш святковий настрій зник без вороття. Замість затишних вечорів ми мали постійне напруження та відчуття того, що нас використовують.

Коли прийшов час святкування Нового року, ми сподівалися, що Денис піде до друзів. Але ні, він залишився вдома. Він запросив своїх знайомих, не питаючи нашого дозволу. Коли я прийшла додому з роботи, у вітальні сиділо п’ятеро підлітків, які розкидали чипси по дивану і голосно сміялися.

— Що тут відбувається, Денисе? Хто ці люди?

— Це мої друзі. Ми будемо святкувати тут. У вас же є великий телевізор.

— Вийдіть негайно. Ми не домовлялися про гостей.

— Тітко, не будьте такою занудою. Це свято.

Петро повернувся пізніше і теж був вражений нахабством племінника. Йому нарешті урвався терпець.

— Денисе, збирай речі. Твої друзі мають піти зараз, а ти поїдеш додому.

— Куди я поїду? У мами ключі з собою!

— Поїдеш до бабусі. Я вже подзвонив їй, вона на тебе чекає.

Денис почав кричати, що ми не маємо права його виганяти. Друзі потроху розійшлися, а хлопець почав жбурляти речі у валізу. Він сипав образами на нашу адресу, називаючи нас найгіршими людьми у світі.

— Мама мала рацію, ви просто сухарі, які трусяться над кожною копійкою!

Коли за ним зачинилися двері, у квартирі нарешті настала тиша. Але ця тиша була важкою. Ми з Петром сіли на кухні, дивлячись на безлад, який залишився після гостя. Ми відчували себе спустошеними.

Через два дні повернулася Олена. Вона не подзвонила, щоб подякувати чи вибачитися. Натомість вона виставила пост у соціальних мережах, де написала довгий текст про те, як важливо підтримувати близьких і як страшно, коли найрідніші люди виявляються ворогами. Вона не називала імен, але всі зрозуміли, про кого йдеться. У коментарях родичі знову почали поливати нас брудом.

Ми з Петром опинилися в ізоляції. Більшість родичів перестали з нами спілкуватися, вважаючи нас винними в тому, що ми зіпсували дитині свято і вимагали гроші. Але чи справді ми були неправі? Хіба родинні зв’язки дають право на повну відсутність поваги до чужого простору та ресурсів?

Ця історія залишила гіркий присмак. Ми зрозуміли, що іноді бути добрим — це означає дозволяти іншим сідати собі на шию. Ми втратили спокій, гроші та добрі стосунки з родиною, але чи варто було за них триматися такою ціною?

Тепер, коли свята закінчилися, ми намагаємося повернутися до нормального життя. Але кожного разу, коли дзвонить телефон, я здригаюся, бо чекаю чергової порції звинувачень. Петро став мовчазним. Він дуже любить свою сестру, але тепер він побачив її справжнє обличчя. І це знання далося йому дуже дорого.

Найгірше те, що Денис навіть не зрозумів, що він зробив не так. Для нього така поведінка є нормою, бо його так навчили. Він росте з переконанням, що світ йому винен, а родичі — це лише засіб для досягнення цілей. І це, мабуть, найбільша втрата в цій ситуації.

Що б ви зробили на нашому місці? Чи вважаєте ви, що просити гроші на утримання підлітка в такій ситуації — це дійсно ганьба, чи це нормальний захист власних кордонів? Чи варто терпіти будь-яку поведінку родичів лише заради миру в сім’ї?

Дорогі читачі, поділіться своїми думками в коментарях, нам дуже важливо знати вашу думку про цю ситуацію. Також, якщо вам відгукнулася ця історія, будь ласка, поставте вподобайку під цим постом, це допоможе іншим побачити нашу розповідь і, можливо, не потрапити в таку ж пастку. Ваша підтримка для нас справді цінна.