– Якщо ви не назвете дитину на мою честь, я вас знати не хочу, і онучку своєю ніколи не визнаю, – вигукнула свекруха і зачинила за собою двері. Ми з Борисом думали, що їй “перейде”, але ні. Нашій Меланії скоро пів рочку виповниться, а рідна бабуся її ще не бачила. А недавно до нас завітав свекор

– Я сказала, що це повний абсурд!, – Голос моєї свекрухи, Василини Степанівни, пролунав так дзвінко, що, здається, аж вікна затремтіли. – Це просто плювок в обличчя всій нашій родині, нашим традиціям!

– Мамо, будь ласка, заспокойтеся – спробував втрутитися Борис, мій чоловік, але його спроба була марною.

– Не заспокоюся! – вона буквально зашипіла. – Як ви могли навіть подумати назвати її… цим іменем? Невже вам нічого не означають наші предки? Невже ім’я Василина недостатньо хороше для вашої доньки?

Я сиділа на дивані, обхопивши долонями свій великий живіт. До народження нашої донечки залишалося всього кілька тижнів. Останні місяці були наповнені приємними клопотами – ми обирали колиску, дитячі речі, обговорювали майбутній ремонт у дитячій кімнаті.

Все це було таким радісним, таким спокійним, поки на горизонті не постало ім’я. Звісно, я знала, що рано чи пізно цей момент настане, адже ми вже давно вирішили, що якщо народиться дівчинка, то назвемо її Меланією. Нам обом з Борисом це ім’я дуже подобалося, воно здавалося нам ніжним і водночас сильним.

Борис, мій коханий, – чоловік чудовий. Він дбайливий, уважний, і з ним я почуваюся у цілковитій безпеці. Але він має одну “ахіллесову п’яту” – його мама, Василина Степанівна. Вона жінка зі сталі, як ми з ним іноді жартуємо, але цей жарт має гіркий присмак правди. Василина Степанівна звикла, щоб усе йшло за її сценарієм, і її сценарій для нашої доньки був простий і однозначний: назвати дитину на честь неї, Василини.

Ми чекали слушної нагоди, щоб оголосити наше рішення, але вона випередила нас. Під час недільного обіду у нас, коли ми розповідали про наші останні покупки – гарненький комбінезончик кольору м’яти – вона, раптом перебила, і запитала:

– Ну, а з головним ви вже визначилися? З Василиною?

Борис спохмурнів і кинув на мене тривожний погляд. Я глибоко вдихнула і вирішила взяти ініціативу на себе.

– Мамо, ми з Борисом довго думали і прийняли рішення – відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально спокійно. – Наша донечка буде Меланією.

У кімнаті запала тиша. Така тиша, що, здавалося, можна було почути, як падає пір’їнка. Я дивилася на Василину Степанівну, і її обличчя поступово почало набувати кольору перестиглого помідора.

– Меланією? – перепитала вона, і в її голосі бриніла така недовіра, ніби я сказала, що ми назвемо дитину “Трактором”. – Ви що, жартуєте? Це ж… це ж не ім’я! Це якась “модна вигадка”!

– Чому ж, мамо – почав пояснювати Борис, – це дуже гарне грецьке ім’я.

– Нічого я не хочу навіть чути! – вона різко підвелася з-за столу. – Ви що, зневажаєте мене? Ваша дитина повинна носити ім’я Василина! Так було в нашій родині “завжди”! Моя бабуся була Василиною, потім моя тітка, потім – я! Це традиція!

Я відчула, як у мене починає підніматися хвиля обурення. Це ж наша дитина! Нам її ростити, нам обирати ім’я! Але я вирішила стриматися.

– Василино Степанівно, ми вас дуже поважаємо – я спробувала знайти примирливі слова. – І ми думали про те, щоб назвати її на честь когось із родичів, але… ми просто закохалися в ім’я Меланія. Воно нам обоєм дуже до душі.

– Ах, “до душі”! – Вона розвела руками і втупилася в стелю, ніби викликаючи вищі сили в свідки. – А чи мені до душі? А чи родинним зв’язкам до душі? Ви думаєте лише про свої забаганки! Ви не поважаєте старість, не шануєте традиції! Ви просто викидаєте на смітник усю історію нашого роду заради якихось витребеньок!

Василина Степанівна почала кричати, звинувачуючи нас у всіх гріхах. Вона говорила про те, що ми бездумні і легковажні, що не цінуємо нічого справжнього.

– Це не просто ім’я! – вигукувала вона, майже захлинаючись від емоцій. – Це доля! А ви вибрали дитині якусь “поганську” долю! “Меланія”! Це ж звучить як щось чуже, далеке!

Борис намагався її заспокоїти, але вона його просто відштовхнула. Вона зібрала свою сумку і, не попрощавшись, буквально вибігла з квартири. Двері зачинилися з таким гуркотом, що у мене аж серце тьохнуло.

Ми сиділи в тиші. Обід був зіпсований, а атмосфера в кімнаті стала густою і важкою, як осінній туман. Борис був засмучений і розгублений.

– Вибач, люба – тихо сказав він, дивлячись мені в очі. – Я не думав, що вона так відреагує.

– Я теж не очікувала такого – відповіла я, намагаючись приглушити своє тремтіння. – Але, Борисе, ми прийняли рішення, і ми не повинні його міняти.

– Звісно, не повинні – він взяв мене за руку. – Вона буде Меланією. І крапка.

Наступні два тижні були “чорними”. Василина Степанівна не брала слухавки. На повідомлення Бориса відповідала сухо і односкладово. Вона навіть не відповіла на моє повідомлення, де я намагалася її запевнити, що ми все одно чекаємо на неї у пологовому будинку. Зрештою, Борис не витримав і поїхав до неї.

Коли він повернувся, обличчя його було сіре.

– Вона сказала… – він помовчав, збираючись з думками. – Вона сказала, що поки ми не схаменемося і не дамо дитині нормальне ім’я, вона не хоче нас бачити. І що взагалі, вона не має наміру спостерігати, як її онуці ламають життя.

– Ламають життя? Через ім’я? – я не могла в це повірити. Це було за межею мого розуміння.

– Так, вона так вважає – сумно відповів Борис. – І знаєш, вона сказала жахливу річ. Вона сказала: “Нехай називають, як хочуть. Але я ту дитину своєю онукою не визнаю. І звертатися до неї буду Василина. А ви, Борисе, знайте, що я вас викреслюю зі свого життя, доки ви не прийдете до тями”.

Ці слова мене вразили. Я не могла повірити, що доросла, мудра жінка, може бути такою засліпленою своїми уявленнями про правильне.

Коли наша Меланія народилася, це було найщасливіше диво у моєму житті. Її маленькі ручки, її темно-синє, як нічне небо, волоссячко, її чистий, дзвінкий голосочок… Вона була ідеальною.

Василина Степанівна, звісно, не приїхала. Вона навіть не надіслала повідомлення. Замість цього, наступного дня після виписки, ми отримали величезний кошик з квітами. Але не для Меланії. Це була композиція з лілій, присвячена “новонародженій Василині”. У записці було написано: “З надією на розум. Твоя Бабуся Василина”.

Це було так образливо. Борис був розлючений, він хотів викинути кошик, але я його зупинила.

– Не треба, Борисе – сказала я, обіймаючи його. – Не треба уподібнюватися. Ми сильніші за це.

Пройшов місяць. Меланія росла і радувала нас. Її посмішка була нашим сонцем. Борис був чудовим батьком, і ми втрьох жили нашим маленьким, щасливим світом. Але тінь Василини Степанівни постійно висіла над нами.

Одного вечора до нас приїхав тато Бориса, дядько Іван. Він завжди був більш розсудливим і тихим. Він привіз нам подарунок для онуки – срібну ложечку.

– Ну що, молоді – сказав він, сумно дивлячись на нас. – Ну що ж це діється?

– Тату, ти сам знаєш – зітхнув Борис. – Мама непримиренна.

– Вона справді ображена – погодився Іван. – Дуже ображена. Для неї це не просто ім’я, це “святотатство”. Вона вважає, що ви розірвали зв’язок поколінь.

– Але чому вона не може просто прийняти наш вибір? – запитала я. – Це ж наша дочка!

– Вона людина старої закваски – пояснив він. – Її виховали в думці, що родина і традиція – це одне ціле. І якщо ти відступаєш від цього, ти зрадив усе. Вона боїться… боїться, що через це ваша донька не буде щасливою.

– Це безглуздя! – вигукнув Борис. – Хіба можна так шантажувати сина і онуку?

– Вона страждає – тихо сказав Іван. – Вона сумує за вами і за дитиною. Але її гордість і ці дурні переконання не дозволяють їй зробити перший крок. Я намагався з нею говорити, але вона не слухає.

Він провів з нами кілька годин, потримав Меланію на руках. Коли він йшов, він поклав руку на плече Борису.

– Дайте їй час – сказав він. – Я не обіцяю, що вона зміниться, але я сподіваюся, що любов до онуки переможе її забобони.

Минуло ще два місяці. Ми трималися. Жодного дзвінка, жодного візиту від Василини Степанівни. Я іноді заходила на її сторінку у соціальних мережах, де вона викладала фотографії з сусідськими онуками, називаючи їх “мої сонечка”. Це дратувало мене. Я розуміла, що це її спосіб покарати нас.

На хрестинах, які ми влаштували, її, звісно, не було. Були мої батьки, друзі, дядько Іван. Але головної бабусі не було.

Минулого тижня Борис поїхав до матері, щоб привітати її з днем народження. Він купив їй дорогий подарунок, її улюблені квіти. Повернувся він пізно і втомлений.

– Ну що? – запитала я, з тривогою дивлячись на нього.

– Ну, що – повторив він. – Сказала “Дякую”. Подарунок взяла. Запитала, як мої справи. Про тебе і Меланію – ні слова. Я спробував завести розмову про неї, показати фото.

– І що?

– Вона швидко змінила тему – зітхнув він. – Потім сказала, що голова у неї болить і попросила мене йти. І наостанок, як ляп, кинула: “Коли вже нарешті ваша Василина почне говорити?”

Я сіла поруч з Борисом. Він був зломлений. Це була неприхована демонстрація того, що вона не збирається відступати. Вона поставила нам умову, і поки ми її не виконаємо, нашого спілкування не буде. Її відмова визнати ім’я доньки – це глибока прірва, яка розділила нашу маленьку сім’ю і її материнський світ. Вона не просто не приймає ім’я, вона демонстративно ігнорує нашу дитину як особистість, створену нашим спільним рішенням.

На жаль, ми зараз перебуваємо у глухому куті. Наша донечка, Меланія, скоро матиме пів року. Вона росте, а її бабуся не бачила жодного її усміху, не чула жодного її гуління. І це нестерпно. Борис сумує за матір’ю, я сумую за нормальними родинними стосунками, а найголовніше – Меланія не знає своєї бабусі.

Ми не збираємося міняти ім’я. Це наша дитина, і це наш вибір. Але як пробити цю стіну впертості і забобонів? Як змусити людину, яка так зациклена на традиціях, побачити, що справжня родинна любов важливіша за древнє ім’я? Яка ціна цього принципу?

А як би ви вчинили на нашому місці? Чи варто продовжувати боротьбу за примирення, чи краще просто залишити все, як є, і жити далі своїм щасливим, але неповним життям?