— Якщо я зараз піду, банк забере цю квартиру через місяць, і ти це знаєш — процідив Вадим, кидаючи ключі на тумбу. Наш шлюб тримається не на любові, а на іпотечному договорі, де попереду ще п’ятнадцять років нестерпного співжиття.

Ми з Вадимом прожили в шлюбі сім років, і п’ять із них ми щомісяця справно відносимо значну частину нашого доходу в банк. Коли ми тільки підписували ті папери, нам здавалося, що це квиток у щасливе майбутнє. Своя оселя, велика кухня, панорамні вікна — усе це виглядало як ідеальна картинка. Ми обіймалися в порожній вітальні прямо на підлозі та обіцяли один одному, що подолаємо будь-які труднощі. Тоді ми не знали, що ці стіни стануть для нас не фортецею, а справжньою кліткою, з якої немає простого виходу.

Зараз ситуація виглядає так: за іпотеку ми платимо лише п’ять років, а попереду ще довгих п’ятнадцять. І якби не цей борг, ми б розбіглися ще минулого літа. Але що робити з кредитом і як ділити квартиру, яка належить банку більше, ніж нам? Це питання висить над нами щовечора, коли ми розходимося по різних кімнатах, намагаючись навіть не перетинатися поглядами в коридорі. Наші стосунки давно вичерпали себе, розбившись об побут і постійну економію, але фінансова кабала тримає нас разом міцніше за будь-яку обітницю вірності.

Все починалося дуже романтично. Вадим працював у сфері логістики, я займалася дизайном. Ми були молоді, амбітні та впевнені, що море нам по коліна. Орендовані квартири з чужими меблями та примхливими власниками нам набридли. Хотілося свого куточка, де можна забити цвях там, де хочеться, і пофарбувати стіни в улюблений колір. Ми зібрали невелику суму на перший внесок, позичили трохи в батьків і пішли до банку.

— Ілоно, ти тільки уяви, це буде наша спальня — говорив тоді Вадим, оглядаючи бетонні стіни новобудови.
— Головне, що тепер ніхто не прийде з перевіркою о восьмій ранку — сміялася я у відповідь.

Перші два роки ми були натхненні. Робили ремонт, обирали кожну плитку, кожну ручку на двері. Кожна оплата кредиту сприймалася як інвестиція в наше гніздечко. Ми навіть змагалися, хто більше відкладе, щоб закрити місячний платіж раніше терміну. Але поступово ейфорія зникла. З’явилася втома. Виявилося, що життя в режимі постійної економії виснажує. Ми перестали ходити в кіно, відмовилися від поїздок до моря, почали рахувати кожну копійку.

Проблеми почалися непомітно. Спочатку це були дрібні суперечки через невимкнене світло чи зайві витрати на дрібниці. Потім почалися взаємні звинувачення. Вадим почав затримуватися на роботі, бо вдома його чекала дружина, яка тільки й говорить про гроші. А я відчувала себе покинутою в цій золотій клітці, яку ми разом збудували.

Одного разу вечором, коли ми знову почали сперечатися через список покупок, Вадим не витримав.

— Я втомився від цього всього, Ілоно.

— Від чого саме? Від того, що нам треба платити за квартиру, чи від мене?

— Від усього разом. Ми живемо як сусіди, які просто мають спільний рахунок у банку.

— То давай розлучимося, якщо все так погано.

— І що далі? Хто забере квартиру? Хто буде виплачувати решту п’ятнадцяти років? У тебе є гроші, щоб викупити мою частку?

Це питання поставило мене в глухий кут. У мене не було таких грошей. У нього теж. Продати квартиру зараз — це означає втратити значну частину вкладеного, бо іпотечні умови дуже жорсткі, а ринок нерухомості зараз не в найкращому стані. До того ж, банк має дати згоду на продаж об’єкта під заставою, а це ціла бюрократична тяганина.

Ми пробували розмовляти з юристом, але його відповіді нас не втішили. Квартира вважається спільно нажитим майном, але борг теж спільний. Якщо один відмовляється платити, тягар лягає на іншого. Якщо ми просто роз’їдемося, хтось один має жити тут і платити за все, або ми маємо здавати її в оренду і ділити прибуток, щоб покривати кредит. Але де тоді жити нам самим? Знову на орендоване житло? Це коло, з якого немає виходу.

Наші розмови тепер короткі та суто технічні.

— Ти внесла свою частину за цей місяць? — питає він зранку.

— Так, перевела на спільну картку.

— Добре, я додам решту ввечері.

І це все. Жодних питань про те, як пройшов день, жодних обіймів. Ми стали заручниками власного майна. Іноді мені здається, що ця квартира нас ненавидить. Вона висмоктує з нас життя, радість і надію. Ми прикуті один до одного цими п’ятнадцятьма роками, що залишилися. Це як довгий термін, який треба відсидіти за помилку, яку ми зробили, вважаючи, що кохання витримає будь-яку фінансову напругу.

Моя мама каже, що треба терпіти, мовляв, усі так живуть, зате у вас є своє житло. Але якою ціною? Кожен день я бачу людину, яка мені стала чужою, і знаю, що він відчуває те саме. Ми ділимо одну ковдру, але між нами прірва.

Останнім часом Вадим став частіше говорити про те, щоб поїхати на заробітки.

— Можливо, так ми швидше закриємо цей борг — сказав він нещодавно.

— І що це змінить? Ми просто не будемо бачитися пів року, а потім повернемося до того ж самого?

— Принаймні ми не будемо сваритися щодня.

— Це не вихід, Вадиме. Це просто втеча.

Ми зверталися до друзів за порадою, але у всіх різні ситуації. Хтось каже терпіти, хтось — негайно все продавати й ділити те, що залишиться, навіть якщо це будуть копійки. Але страх залишитися без нічого на вулиці зупиняє нас обох. Ми вклали сюди всю душу, всі свої заощадження, всі подарунки від родичів на весілля. Як тепер просто взяти й віддати це все?

Іноді я мрію про те, щоб цієї квартири просто не стало. Щоб зник цей обов’язок, цей щомісячний страх перед банком. Але потім я дивлюся на гарні шпалери, які ми вибирали разом, на зручну кухню, і мені стає шкода. Це наше життя, застигле в бетоні.

Зараз ми продовжуємо жити під одним дахом. Ми встановили графік користування кухнею та ванною, щоб менше зустрічатися. Це виглядає абсурдно, але це єдиний спосіб зберегти залишки спокою. Ми — двоє дорослих людей, які потрапили в пастку власних мрій про стабільність. Кожен новий платіжний квиток — це нагадування про те, що ми все ще разом не з власної волі, а через підпис на папері.

Чи варто було воно того? Чи варта власна квартира втраченого спокою та зруйнованих почуттів? Я не знаю. Я дивлюся у вікно на місто і бачу тисячі таких самих вікон. Скільки людей за ними сидять так само як ми, пов’язані кредитами, зобов’язаннями та страхом перед майбутнім?

Минулого тижня ми спробували знову поговорити про поділ майна.

— Може, я знайду другу роботу і виплачу тобі твою частину внесків, а ти перепишеш кредит на мене? — запропонував Вадим.

— Навіть якщо ти знайдеш три роботи, ти не назбираєш таку суму за рік. А жити де я буду? — відповіла я.

— Можна зняти маленьку кімнату.

— Тобто я п’ять років гарувала на цю квартиру, щоб тепер піти в кімнату? Це несправедливо.

— Справедливості немає, Ілоно. Є тільки цифри в банку.

Ці цифри стали нашими суддями. Вони вирішують, що нам їсти, куди йти та з ким жити. Найстрашніше — це усвідомлення того, що попереду ще п’ятнадцять років. Півтора десятиліття в такому режимі здаються вічністю. Нам буде вже під п’ятдесят, коли ми нарешті станемо вільними власниками цих квадратних метрів. Але чи залишиться від нас хоч щось до того часу?

Ми стали тихими. Немає більше криків, немає сліз. Тільки глуха байдужість і розрахунок. Кожен з нас чекає, що інший зробить перший крок, знайде вихід або просто зникне. Але ми обоє занадто відповідальні та занадто налякані фінансовою відповідальністю.

Минулої п’ятниці я бачила Вадима з іншою жінкою в торговому центрі. Вони просто розмовляли, але він усміхався. Так, як колись усміхався мені. Я не відчула ревнощів. Я відчула лише втому. Мені захотілося підійти й сказати їй: Біжи, поки ви не купили нічого спільного в кредит. Але я просто пройшла повз.

Увечері він прийшов додому і як зазвичай поклав чек за комунальні послуги на стіл.

— Я сьогодні бачила тебе в центрі — сказала я тихо.

— Це просто колега.

— Мені все одно, Вадиме. Просто якщо ти вирішиш піти, виріши питання з банком.

— Ти ж знаєш, що я не можу просто піти.

Ця розмова була останньою нашою спробою щось з’ясувати. Тепер ми просто мовчимо. Квартира стала нашою спільною камерою. Ми ходимо по колу, повертаючись до одних і тих самих думок. Продати — втратити все. Залишитися — втратити себе.

Кожен ранок починається однаково. Кава на самоті, швидкі збори на роботу, сухе прощання. Ми боїмося дивитися в майбутнє, бо там немає нічого, крім платіжок. Ми стали професійними платниками боргів, забувши, як це — бути просто щасливими людьми. Наші мрії про затишок перетворилися на кошмар, який не закінчується після пробудження.

Можливо, колись ми знайдемо в собі сили розірвати це коло. Можливо, один із нас знайде неймовірну суму грошей або ми знайдемо покупця, який погодиться на всі умови банку. Але поки що ми просто живемо, рахуючи дні до наступного внеску. П’ятнадцять років — це дуже багато. Це майже ціле життя. І ми витрачаємо його на те, щоб володіти стінами, які нас більше не гріють.

Іноді я думаю, чи не краще було б жити в орендованій квартирі все життя, але мати можливість піти в будь-який момент. Мати свободу бути з тим, кого кохаєш, або бути самотньою, але не залежати від підписів у кредитному договорі. Ми обміняли свою свободу на ілюзію стабільності, і тепер ця ілюзія тисне на нас щовечора.

Наше життя перетворилося на суцільний бізнес-проєкт, де немає місця для емоцій. Ми обговорюємо ремонт крана так, ніби це державна справа, бо будь-яка поломка — це додаткові витрати, які ми не можемо собі дозволити. Ми економимо на всьому, навіть на власному здоров’ї та відпочинку. І все це заради того, щоб колись сказати: Це моя квартира. Але чи потрібна вона буде нам тоді, таким самотнім і зневіреним?

Вадим став частіше залишатися у друзів під приводом ремонту машини чи допомоги. Я теж намагаюся затримуватися на роботі або гуляти в парку до темряви, аби тільки не повертатися в те місце, де колись було кохання, а тепер залишився лише борг. Ми уникаємо свят, бо вони вимагають витрат і вдавання, що ми щаслива родина.

Як ви вважаєте, чи варто терпіти спільне життя з людиною, до якої вже немає почуттів, тільки заради спільної іпотеки та майна? Чи є сенс у такій жертві, чи краще залишитися ні з чим, але вільним? Напишіть свою думку в коментарях, нам дуже важливо знати, що ми не одні в такій ситуації, і будь ласка, поставте вподобайку цій історії, це важливо для нас.