– Який же він чудовий – наш будиночок! – Вони обоє стояли і милувалися спорудою, в яку вклали всю свою любов. – Ось тут будуть квіти. Нехай сусіди також милуються і просять у мене насіннячка, – сказала Орися. – А я хочу посадити великий сад. – Ця будівля була їхнім життям. Вона наче дитинка, що забирала весь вільний час. І ось сьогодні Орисі потрібно попрощатися з нею. На очі набігли сльози
– До побачення, – сказала Орися Петрівна, і на очах у неї блиснули сльози.
– Щасливої дороги, – жваво відповів їй новий господар її будинку.
Орися Петрівна окинула сумним поглядом кімнату з вікном на річку, маленьку теплу кухню, в якій зимовими вечорами сиділа з чоловіком, і, уривчасто зітхнувши, вийшла зі свого, хоча вже й не свого будинку. Можна б і зовсім піти – хвіртка поруч, але щось ще утримувало…
Так, треба попрощатися з садом. Це посадив, її чоловік, полковник у відставці. Орися Петрівна зупинилася у куща бузку і згадала, як вона з чоловіком вперше стояла на цьому місці.
… Перед ними текла неширока, ласкаво освітлена сонцем річка. Біля берега на піщаній мілині зграйка мальків гріла темні спинки. Спокоєм і світлим смутком віяло від тиховоддя річки.
– Ну як? – запитав чоловік.
– Мені подобається, – неголосно відповіла вона.
– Ти тут зміцнієш. Хвороба в тобі досі сидить.
– Ну що ти… Я себе добре відчуваю.
– По обличчю не бачу.
– Але ж і роки…
– Що там роки! Подумаєш, п’ятдесят років. Я бачив бабусь, у яких не щоки, а яблука.
– Червоні? – посміхнулася дружина.
– Звичайно, не антонівка! – При цьому чоловік теж посміхнувся. (Орися Петрівна зітхнула, згадавши це. Колись її чоловік любив весело пожартувати, багато сміявся, але це було давно. Дуже давно.)
– Всю ділянку заповнимо деревами: липами, кленами, дубами, – мріяв він.- Бузок посадимо. Ось на цьому самому місці, де зараз стоїмо. – Він окинув поглядом тінисті берега, задивившись у воду та небо.
– Щоб тут був великий кущ. І під прикриттям всієї цієї зелені поставимо будинок. Ну як?
– Взагалі тут можна створити мальовничий куточок. Будинок побудуємо з сосни… У нас в селі будинок теж був з сосни. Скільки ж років я там не був? Мабуть, років сорок. Як пішов в армію, так і не повернувся. Батько не хотів його ділити, так і жили в одному будинку – двоє старших братанів одружених і я, холостий… Тепер нікого немає…
– А я, знаєш, зараз дивлюся на землю і відчуваю, що село мою душу ніколи не покидало. Просто був великий інтервал, і ось я знову на землі…
Він дивився і задумливо посміхався. Його губи, втративши звичайну твердість, зм’якли, і від цього на обличчі полковника з’явився такий вираз, ніби він побачив молоде пташеня, яке ще й літати-то не вміє, перекидається в повітрі. І очі його наповнились щастям. І тільки один шрам на лобі, в ямку якого міг би увійти легко п’ятак, залишався суворий.
Стало смеркаться.
– Ну що ж, підемо. Але перш ніж піти, ще постояв кілька хвилин, дивлячись небо, і здивовано зауважив: – Дивись, річка поруч, а комарів немає.
– Мені подобається, – все так само неголосно сказала Орися Петрівна.
– Ну, а коли подобається, то будемо форсувати.
З цього дня жителі районного містечка бачили його то у вантажній машині, то з якимись майстрами. Він сам разом з помічником лісничого ходив до лісу таврувати двадцятиметрові сосни, допомагав рубачами трелювати колоди до дороги, палив сучки, штовхав машину, якщо вона буксувала, і щоразу повертався додому за північ, втомлений, але задоволений. Він був щасливий, коли від усієї цієї будівельної метушні викроювалася вільна годинка і він сам міг взяти в руки лопату.
Вона легко, “на штик” входила в рясно змочену осінніми дощами землю. Коріння трав з сухим, електричним тріском лопалися, коли лопата віджимала відрізаний пласт від землі. І так крок за кроком. І ось вже скопана земля. На цю справу пішов весь вересень і половина жовтня. Замість будяків і лободи на землі повинні рости дерева. І ось уже стоїть деревце, трусить тоненькими кісками, радіє сонцю, життю. І це дерево посадив він, Володимир, полковник у відставці. Воно буде рости роками, десятиліттями, навіть і тоді буде рости, коли не буде на землі його.
Роботи було так багато, що день проходив миттєво.
– Я і сотої частки не встиг зробити того, що замишлялося з вечора, а сонце вже за горизонтом, – задоволено казав він, споліскуючи натруджені, гарячі руки в холодній, вже по-осінньому прозорій річковій воді.
Але спав він погано, часто прокидався серед ночі.
– Ти дуже багато працюєш, – говорила дружина.
– Дурниці. Все добре. Головне – встигнути з посадками. Навесні знаєш, як все зазеленіє? Ти городянка, а я хлопець з села. Я за три роки наперед бачу, що стане з землею.
– Тільки бережи себе. Молоко питимеш?
– А як же!
Він пив молоко і був упевнений, що сил у нього багато і здоров’я вистачить до старості. Але одного разу сталося так, що серце раптом зірвалося, на мить зупинилося і тут же почало швидко і тривожно стукати, немов просилося додому, а його не пускали.
Це сталося рано вранці, коли він рубав дрова. Різко махнув сокирою, чи що? Він мало не впав, на якусь мить все уповилося туманом, але через деякий час пройшло, і тут же він почув, як часто стукає налякане серце. Потім пройшло, і він знову перестав його відчувати. До того ж після вологої осені настала морозна зима. Все побіліло, стало спокійніше.
До цього часу будинок був уже зовсім готовий. Невеликий, шість на шість – дві кімнати і кухня, – він затишно тягнув до неба синюватий дим. У вікна світило морозне сонце. Було тихо, як зазвичай буває тихо взимку за містом. Здавалося б, тепер можна відпочити, але не сиділося склавши руки. Володя і гадки не мав, що в його віці можна захопитися чимось серйозно. Здавалося, все краще позаду, все, що могло кликати, що змушувало мріяти, заради чого варто було прагнути до кращого, пішло в минуле, і раптом з’явилися веселі турботи, тривоги і радості за кожен кущ, за кожне посаджене дерево.
– Сьогодні буду робити шпаківні, – говорив за чаєм Володя дружині. – Штук шість треба зробити.
– Шпаківні? – добре, – відповідала дружина і задумалася.
Дружина слабо посміхнулася.
– Ще вип’єш чаю?
Так, міцнішого… Сьогодні прокинувся від.
– Від?
– Довго лежав, не розуміючи, приснилося або насправді. Адже мене, знаєш, нічим не розбудиш (а вона знала, що він від кожного шелесту прокидається), але почую на іншому краю світу. Довго лежав з відкритими очима. І ще раз у самого вуха рвануло. – Володя скупо посміхнувся.
– Ах, ось що, – полегшено зітхнула дружина, – а я вже насправді подумала, може, хто… на зайців полює…
– Скоріше б весна, – виходячи з-за столу, мрійливо говорив Володимир.
– Так, скоріше б весна…
– Навесні добре. Струмки біжать… Треба побільше квітів посадити. Люди побачать – сподобається, у себе захочуть посадити. Це вже твоя справа – квіти.
– Тюльпани посаджені. Є насіння хризантем.
Весни він не дочекався. Пішов з життя. Ще вранці ходив, радіючи сонечку, готував побілку для дерев. Потім прийшов додому, ліг відпочити. Вона думала, він спить, і пішла в магазин.
Коли Орися Петрівна повернулася, в будинку було тихо і сумно.
— Володя! — покликала вона чоловіка.
Він не відгукнувся. Тоді вона включила світло, підійшла до нього, торкнула за плече. Але він і тут не відгукнувся…
… Через куща почувся голос нового господаря.
– Будувати навіщо? Треба брати готове. Це найвигідніше.
– Але, знаєш, мені не подобаються прості дерева. Треба всю ділянку засадити суницею. Я люблю її з вершками, – почувся голос дружини.
– Ну що ж, зрубаємо. Наймемо людей, і вони зроблять все…
Нові господарі про щось ще говорили, але Орися Петрівна вже не чула. Вона була вражена словами: “Треба брати готове”. Вона, звичайно, розуміла: якщо що продається, то це кимось зроблено, воно готове до того, щоб ним користувалися.
Володя не шкодував себе, ніде не шкодував. Ні в армії, ні дома. Був ранений, підірвав серце, і ось цей будинок, ця земля – останнє, куди він віддав свої сили. І тепер вони будуть жити на готовому. Що ж це таке? Вони беруть наш будинок і роблять своїм! Чесні йдуть, і їх будинок займають чужі люди…
Вона вийшла з-за куща. Нові господарі зрозуміли, що Орися Петрівна чула їхню розмову, і, трохи зніяковівши, стали чекати, що буде далі. А вона, наче вперше бачачи цих людей, непохитно дивилася на маленького, в опуклих окулярах чоловіка і його дружину, повну жінку.
– Ви ще тут? – розтягуючи слова, запитав новий господар і трохи нахилив голову, ховаючи за товстими скельцями окулярів насторожений погляд. Він не любив суперечки, шум, скандали. А тут щось назрівало подібне, тому він і запитав, а взагалі-то йому з нею розмовляти не було про що.
– Я не продам вам будинок, – тремтячим голосом сказала Орися Петрівна.
– Він уже проданий, – відповів новий господар і не втримався – переможно посміхнувся.
І дружина його теж переможно посміхнулася.
З річки налетів вітер, і молоді ясени, дубки, берези, клени, немов прощаючись, стали гойдатися, кланятися, замахали зеленими хусточками.
– Ні ні! – задихаючись від хвилювання, сказала Орися Петрівна.- Гроші я вам поверну, а продаж-купівля ще не відбулася, офіційно нічого не оформлено… Це наш будинок! Наш з Володею!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
