— Ян у дитинстві ріс на всьому домашньому, тому він міцний, а ти виглядаєш так, ніби тебе вітром знесе, — кинула зауваження мати чоловіка, скануючи поглядом мою фігуру. Поки Степан Петрович ховався за газетою, Ян порадив мені просто заспокоїтися замість того, щоб захистити. Я ще не знала, що за цими обідами ховається таємниця, яка змінить моє ставлення до їхньої ідеальності назавжди.

Кожна неділя для мене починається з тривожного стискання в животі. Це відчуття з’являється ще зранку, коли сонце тільки торкається підвіконня, а Ян починає прасувати свою білу сорочку. Він робить це з особливою ретельністю, наче готується до вирішального іспиту або зустрічі з президентом. Я ж у цей час намагаюся знайти в собі сили, щоб усміхнутися і вкотре вдати, що поїздка до його батьків — це просто сімейна традиція, а не чергове випробування на міцність моєї нервової системи.

Ми під’їжджаємо до їхнього будинку рівно о другій. Свіжоскошений газон, ідеально підстрижені кущі та важкі дубові двері, які завжди відчиняються ще до того, як ми встигаємо натиснути на дзвінок. Мати Яна, Віра Степанівна, стоїть на порозі в накрахмаленому фартуху, пахнучи ваніллю та якимось гострим миючим засобом.

— Заходьте, діти, ми вже зачекалися, — каже вона, але її погляд миттєво сканує мій зовнішній вигляд.

Я відчуваю, як цей погляд чіпляється за мої джинси, за надто просту, на її думку, блузку, за моє волосся, яке я просто зібрала у вузол. Вона нічого не каже відразу. Це її тактика. Спочатку треба заманити за стіл, нагодувати, а вже потім, між першою та другою стравою, почати повільне розтирання моєї особистості на порох.

Ми сідаємо у вітальні. Батько Яна, Степан Петрович, сидить у своєму кріслі й розгортає газету, хоча я впевнена, що він знає кожну новину напам’ять. Ян сідає поруч із ним, і вони починають обговорювати якісь технічні деталі нової машини. Я залишаюся осторонь, розглядаючи старі фотографії на стінах, які бачила вже сотні разів.

— Олено, ти знову схудла, — лунає голос Віри Степанівни з кухні. — Напевно, зовсім не готуєш вдома. Бідний Ян, йому ж потрібна сила, він стільки працює.

— Я готую щодня, Віро Степанівно, — намагаюся відповісти спокійно, хоча пальці мимоволі стискають край скатертини. — Просто ми намагаємося харчуватися правильно.

— Правильно — це коли на столі є гаряча юшка і шматок м’яса, — вона виходить до кімнати з великою супницею. — А ваші салати — це для кроликів. Чоловік має відчувати, що в нього є дім, куди він приходить їсти, а не просто перекусити травою.

Ян мовчить. Він завжди мовчить у такі моменти. Для нього це просто шум, фон, до якого він звик з дитинства. А для мене кожне таке слово — як дрібна скалка під ніготь.

Ми переходимо до їдальні. Стіл накритий так, ніби сьогодні велике свято. Порцелянові тарілки, срібні прибори, серветки, складені у формі лілій. Усе це виглядає красиво, але я знаю, що за цією красою ховається гострий язик господині.

— Спробуй цей бульйон, Олено, — Віра Степанівна наливає мені повну тарілку. — Він на домашній курці. Я спеціально встала о п’ятій ранку, щоб він був прозорим, як сльоза. Не те що ті напівфабрикати, які ви купуєте в супермаркетах.

— Дякую, він дуже ароматний, — відповідаю я, беручи ложку.

— Аромат — це добре, але головне — зміст, — додає Степан Петрович, нарешті відриваючись від газети. — Ян у дитинстві тільки на такому й ріс. Тому він у нас такий міцний. А ти, Олено, виглядаєш дуже блідою. Може, тобі варто менше сидіти за комп’ютером і більше займатися господарством?

— Моя робота вимагає присутності в офісі, — кажу я, відчуваючи, як у горлі стає клубок. — Я люблю те, що роблю.

— Робота — це добре, — Віра Степанівна сідає навпроти і пильно дивиться мені в очі. — Але жіноче призначення зовсім в іншому. Ми в твої роки вже мали двох дітей і встигали все. І вікна помити, і обід з трьох страв зварити, і чоловіка зустріти з посмішкою. А теперішні жінки тільки про кар’єру й думають. А потім дивуються, чому в хаті порожньо.

— Мамо, залиш Олену в спокої, — нарешті втручається Ян, але робить це настільки мляво, що його слова звучать скоріше як заохочення продовжити.

— А що я такого сказала? — вона здивовано піднімає брови. — Я просто піклуюсь. Хто ще скаже правду, як не мати? Олено, ти ж не ображаєшся? Ми ж хочемо як краще.

— Звичайно, я розумію, — я опускаю очі в тарілку.

Бульйон здається мені солоним і гірким водночас. Кожен ковток дається з зусиллям. Атмосфера за столом стає все важчою. Віра Степанівна починає розповідати про доньку своєї подруги, яка нещодавно народила третю дитину і при цьому встигає вести ідеальне господарство. Кожна деталь цієї розповіді — це завуальований закид у мій бік.

— І знаєш, Олено, вона ніколи не скаржиться, — продовжує мати Яна. — Завжди така підтягнута, охайна. Приємно подивитися. А не те що деякі — прийдуть у гості в розтягнутих светрах і думають, що це сучасна мода.

Я дивлюся на свою блузку. Вона нова, дорога, куплена спеціально для цієї неділі. Але в очах Віри Степанівни я завжди буду недостатньо гарною, недостатньо хазяйновитою, недостатньо гідною її сина.

— До речі, про моду, — вона раптом перериває свою розповідь. — Я бачила твій новий допис у соціальних мережах. Ті фотографії з відпочинку. Ти не вважаєш, що це надто відверто для заміжньої жінки?

— Там немає нічого такого, — мій голос починає тремтіти. — Ми просто на пляжі, Ян мене фотографував.

— Пляж — не місце для виставки, — суворо каже Степан Петрович. — Скромність прикрашає жінку. Ян, ти б хоч натякнув дружині, що не варто все виставляти на показ.

Ян дивиться у свою тарілку і посилено жує шматок м’яса.

— Та нормальні фото, тату, — бурмоче він.

— Нормальні для кого? — Віра Степанівна підвищує тон. — Для тих, хто звик до розпущеності? У нашій родині завжди цінували стриманість. Я не хочу, щоб сусіди обговорювали мою невістку.

Я відчуваю, як усередині мене починає закипати гнів, але я звикла його пригнічувати. Я роблю глибокий вдих і намагаюся перевести тему.

— Дуже смачне м’ясо, Віро Степанівно. Як ви його маринуєте?

Це спрацьовує. Вона починає довгу лекцію про спеції, час витримки та правильну температуру духовки. На кілька хвилин я можу просто дихати. Але я знаю, що це лише коротке перемир’я.

Після обіду ми переходимо до чаю. Це найскладніша частина. Віра Степанівна дістає свій фірмовий пиріг з яблуками. Вона нарізає його ідеальними шматочками і розкладає по маленьких тарілочках.

— Візьми найбільший шматок, Яне, тобі треба відновлювати сили, — вона кладе йому пиріг. — А тобі, Олено, я покладу менше. Ти ж кажеш, що стежиш за фігурою, хоча, як на мене, то вже занадто. Скоро тебе вітром почне зносити.

— Дякую, мені вистачить, — кажу я.

— Ти знаєш, я вчора зустріла твою маму в магазині, — раптом каже Віра Степанівна, і я напружуюся. — Ми трохи поговорили. Вона теж каже, що ти стала якоюсь замкнутою. Може, у вас якісь проблеми, про які ми не знаємо?

— У нас усе добре, — швидко відповідаю я, дивлячись на Яна в пошуках підтримки.

Але Ян у цей момент захоплено розглядає малюнок на чашці.

— Якщо у вас фінансові труднощі, ви кажіть, — продовжує вона. — Ми завжди допоможемо. Хоча, якби ви не витрачали гроші на непотрібні поїздки та дорогі ресторани, у вас би все було інакше. Треба думати про майбутнє, про власне житло, про те, що ви залишите своїм дітям.

— Ми самі розберемося зі своїми фінансами, — мій голос звучить різкіше, ніж я планувала.

У кімнаті нависає тиша. Степан Петрович повільно відкладає ложечку. Віра Степанівна випрямляє спину.

— Ось бачиш, Степане, як вона з нами розмовляє, — тихо каже вона. — Ми до неї з усією душею, хочемо порадити, вберегти від помилок, а вона огризається. Ніякої поваги до старших.

— Я не огризаюся, — намагаюся пояснити я. — Просто я вважаю, що деякі речі стосуються тільки нас із Яном.

— Ви — частина нашої родини, — відрізає Степан Петрович. — І все, що стосується вас, стосується і нас. Ян, чому ти мовчиш? Тобі приємно, коли твоя дружина так розмовляє з матір’ю?

Ян піднімає голову. В його очах я бачу втому і роздратування.

— Олено, просто заспокойся, — каже він. — Мама просто хоче допомогти.

Це рaнить мене сильніше, ніж усі зауваження Віри Степаніви разом узяті. Він знову став на їхній бік. Знову я залишилася сама проти цієї ідеальної стіни сімейних традицій та повчань.

— Я заспокоєна, — кажу я, відчуваючи, як очі починають пекти від сліз, які я не можу дозволити собі випустити. — Може, нам уже час? Вдома ще багато справ.

— Справ? — Віра Степанівна іронічно посміхається. — Яких справ? Пил на полицях витирати чи знову в інтернеті сидіти? Залишайтеся ще, я ще не показала вам нові штори, які замовила для вашої вітальні. Я вирішила, що ті сірі ганчірки, які у вас зараз висять, зовсім не пасують до вашого інтер’єру.

— Ви замовила штори? Для нашої квартири? — я не вірю власним вухам.

— Так, — вона задоволено киває. — Світлі, з ніжним орнаментом. Вони зроблять кімнату затишнішою. А то у вас там як у лікарні, все холодне і пусте.

— Але ми не просили вас про це, — я намагаюся тримати голос рівним. — Нам подобаються наші штори.

— Тобі подобаються, бо ти не маєш смаку, — спокійно каже вона, наливаючи собі ще чаю. — А я хочу, щоб мій син жив у нормальних умовах. Наступного вівторка я приїду і ми їх повісимо. Ян, ти ж будеш вдома?

— Так, мамо, я буду, — каже Ян, не дивлячись на мене.

Я відчуваю, як земля вислизає з-під ніг. Це не просто штори. Це черговий крок на мою територію, чергова спроба показати, хто тут насправді має владу над життям мого чоловіка і моїм також.

Вечір триває довго. Кожна хвилина здається годиною. Ми обговорюємо погоду, ціни на продукти, сусідів, яких я ніколи не бачила. Віра Степанівна встигає ще кілька разів натякнути на мою невідповідність образу ідеальної дружини. Вона згадує, як колись Ян зустрічався з дівчиною на ім’я Марія, яка так чудово співала і вміла пекти неймовірні млинці.

— Шкода, що вони розійшлися, — зітхає вона. — Марія була такою душевною дівчиною. Завжди прислухалася до моїх порад.

Я дивлюся на годинник. Вже восьма вечора. Нарешті Ян каже, що нам пора.

Ми виходимо на вулицю. Свіже повітря здається мені солодким після задушливої атмосфери їхнього будинку. Віра Степанівна і Степан Петрович стоять на порозі, махаючи нам услід.

— Не забудь про вівторок, синку! — вигукує вона.

Ми сідаємо в машину. Ян заводить двигун, і ми їдемо в тиші. Я дивлюся у вікно на дерева, що пролітають повз, на вогні міста, і відчуваю неймовірну порожнечу.

— Чому ти нічого не сказав про штори? — запитую я нарешті.

— Олено, почнемо знову? — він зітхає. — Це просто штори. Вона хоче як краще. Тобі важко просто погодитися і не робити з цього трагедію?

— Це не просто штори, Яне. Це наше життя. Вона втручається в усе. Вона знецінює все, що я роблю. Вона принижує мене перед тобою, а ти мовчиш.

— Вона не принижує тебе, вона просто прямолінійна людина. У неї такий характер. Вона виросла в інший час.

— Характер — це не виправдання для безтактності, — кажу я. — Я почуваюся там чужою. Кожна неділя для мене — це тортури. Ти хоч раз можеш стати на мій бік?

— Я на твоєму боці, — каже він, але в його голосі немає впевненості. — Просто я не хочу сваритися з батьками. Вони в мене одні.

— А я в тебе теж одна? Чи ти вже підбираєш кандидатуру, яка вміє пекти млинці, як Марія?

Ян різко гальмує на світлофорі.

— Не починай, — каже він крізь зуби. — Це вже занадто.

Ми доїжджаємо додому в повній мовчанці. Кожен з нас занурений у свої думки. Я заходжу в нашу квартиру, яка ще вранці здавалася мені затишною і моєю. Але тепер я бачу ці сірі штори, які скоро зникнуть, і розумію, що вони — лише початок.

Я йду на кухню, наливаю собі води і сідаю за стіл. Ян проходить повз, навіть не глянувши в мій бік, і йде в спальню. Я чую, як він вмикає телевізор.

Я сиджу в темряві і думаю про те, як швидко руйнується те, що ми будували роками. Крок за кроком, слово за словом, неділя за неділею. Маленькі зауваження, отруйні натяки, мовчання Яна — усе це збирається в одну велику стіну, яку мені вже важко подолати.

Чи справді це любов, коли ти дозволяєш іншим топтати почуття своєї близької людини? Чи варто терпіти постійне втручання заради примарного спокою в родині? Кожного разу, коли я намагаюся про це поговорити, я натрапляю на нерозуміння. Ян бачить у цьому лише мою вередливість, а не мій біль.

Я згадую сьогоднішній обід. Смак того бульйону досі стоїть мені в горлі. Він був ідеальним технічно, але в ньому не було ні краплі тепла до мене. Тільки контроль і бажання панувати.

Чи можна побудувати щасливе майбутнє, якщо фундамент вашого дому постійно підкопують люди, які вважають, що знають краще, як вам жити? Я дивлюся на двері нашої спальні і розумію, що між нами з Яном зараз тисячі кілометрів, хоча ми в одній квартирі.

Наступного вівторка приїде Віра Степанівна зі своїми світлими шторами з орнаментом. Вона буде господарювати на моїй кухні, давати поради, як правильно мити вікна, і розповідати про ідеальних жінок. А Ян буде посміхатися і казати, що все добре.

Я відчуваю, як у мені щось ламається. Це не крик, не гнів, а тихий сум від того, що я не можу змінити цю ситуацію. Я люблю Яна, але я не впевнена, чи зможу я витримати ще багато таких неділь.

Кожна така зустріч залишає на моїй душі глибокі сліди. Я починаю сумніватися в собі, у своїх здібностях, у своїй зовнішності. Я починаю бачити себе її очима — недостатньою, неповноцінною. І найстрашніше те, що мій чоловік не робить нічого, щоб розвіяти ці сумніви.

Я встаю і підходжу до вікна. Над містом панує ніч. Вуличні ліхтарі відкидають довгі тіні на асфальт. Десь там, за кілька районів звідси, Віра Степанівна зараз, напевно, з гордістю розповідає Степану Петровичу, як вона сьогодні вкотре поставила мене на місце. Вони задоволені собою. Вони вважають, що роблять добру справу.

А що відчуваю я? Я відчуваю себе птахом у золотій клітці, де прути — це їхні очікування, а ключ від дверей — у руках людини, яка боїться ним скористатися.

Чи є сенс боротися за стосунки, якщо в них немає місця для захисту та підтримки, а недільний обід перетворюється на поле битви, де ти завжди програєш?