«Ярославе, чому ти миєш посуд? Це ж жіноча справа!» – вирвалося в мене, коли я побачила сина на кухні. Він усміхнувся: «Мамо, у нас із Марією немає таких правил». Його спокійна відповідь змусила мене задуматися, що я, можливо, не знаю всієї історії їхнього життя

Я виховала двох синів, Ярослава і Тараса, і завжди пишалася тим, як я справлялася з усіма обов’язками. А от Марія, здається, не має ні сили волі, ні відповідальності, щоб бути такою ж матір’ю. Вона дозволяє дітям годинами сидіти перед телевізором, а сама відпочиває на дивані чи займається своїми справами. Я не можу цього зрозуміти. Невже сучасні жінки настільки змінилися, що вважають це нормальним?

Мої сини народилися, коли мені було трохи за двадцять. Тоді життя було непростим: моя мама була прикута до ліжка через недугу, тато вже відійшов у вічний спокій, тож я залишилася без підтримки. Доводилося самій давати раду всьому – і господарству, і дітям.

Мій чоловік, Іван, працював на заводі, часто брав додаткові зміни, щоб прогодувати сім’ю. Чоловіки тоді рідко допомагали вдома. Іван міг після роботи піти з друзями на пиво чи посидіти в гаражі, майструючи щось. Наші ролі були чітко розподілені: я відповідала за дім і дітей, а він – за те, щоб у нас були гроші. Попросити його, скажімо, помити посуд чи попрати білизну? Та це було б немислимо.

Одного разу, пам’ятаю, я поставила на стіл просто хліб із маслом і ковбасу, бо день був важкий, а сил готувати щось складне не лишилося. Іван тоді глянув на мене і сказав: «Галино, ти серйозно? Я цілий день на ногах, а ти мені хліб на вечерю? Хочу борщу чи хоча б картоплі з м’ясом».

Я зрозуміла, що такого більше не повториться. Доводилося крутитися: двоє малих, Ярослав і Тарас, постійно плуталися під ногами, тягнули за поділ, просили уваги. Але я справлялася. Може, спала на годину менше, може, інколи плакала від утоми, але в домі завжди було чисто, їжа приготовлена, а діти доглянуті.

Я знайшла свою систему. Наприклад, готувала їжу на два дні, щоб не стояти щовечора біля плити. Прання робила вночі, коли діти спали, а прибирання – рано-вранці, поки вони ще не розкидали іграшки. Це було важко, але я ніколи не скаржилася. Мені подобалося, що мої сини ростуть у затишку, що вони ситі й щасливі. Звісно, коли вони підросли і пішли до школи, стало легше. Але ті перші десять років – то була справжня боротьба. І я пишаюся, що пройшла її гідно.

А от Марія, дружина мого Ярослава, здається, зовсім не хоче старатися. Бачу, як вона поводиться, і серце крається. Наприклад, приходжу до них у гості, а вона лежить на дивані з телефоном, а діти, Софійка і Максимко, сидять перед телевізором і дивляться мультики. Я питаю: «Маріє, невже не можна з дітьми погратися чи на прогулянку піти?» А вона мені у відповідь: «Галино Петрівно, я не їхня аніматорка. Вони можуть і самі погратися, а я маю право на відпочинок». Право на відпочинок! Я такого в своєму житті не чула. Мати двох дітей – це не про відпочинок, а про відповідальність.

Ще мене обурює, як вона годує Ярослава. Приходжу якось, а на столі – салат із огірків, помідорів і сиру. Це ж не вечеря для чоловіка, який цілий день працює! Ярослав, між іншим, інженер, працює на будівельній фірмі, повертається додому втомлений. А вона йому – салат. Я не втрималася і сказала:

«Маріє, ти б хоч борщу наварила чи котлет насмажила». А вона мені: «Галино Петрівно, ми з Ярославом разом вирішуємо, що їсти. Сьогодні я готую, завтра – він. Ми ж не в селі, щоб щодня плиту гріти». Я була в шоці. Ярослав готує? Мій син, який у дитинстві навіть ложку до рота не завжди правильно доносив?

А ще вона якось кинула мені в обличчя, що я живу за застарілими правилами. Це було, коли я зауважила, що білизна на сушарці висить уже другий день, а вона й не думає її складати. Марія тоді заявила: «Галино Петрівно, ми з Ярославом ділимо обов’язки. Сьогодні я готую, він прибирає. Завтра навпаки. Це наш дім, і ми обоє за нього відповідаємо». Я не знала, що й сказати. У мої часи такого не було, щоб чоловік брався за прання чи прибирання. А тут Ярослав, мій син, миє підлогу чи витирає пил! Мені це здається неправильним.

Але найбільше мене турбує, як Марія виховує дітей. Софійці п’ять, Максимкові три, а вони цілими днями перед телевізором. Я питаю їх: «Що ви робили?» – а вони: «Мультики дивилися». Невже не можна піти в парк, пограти в м’яча чи хоча б почитати книжку?

Я намагалася поговорити з Марією про це, але вона тільки відмахнулася: «Галино Петрівно, діти самі обирають, що їм цікаво. Я не змушую їх гратися в те, що їм не подобається». Це що, тепер діти вирішують, як їх виховувати? У мої часи такого не було. Ярослав із Тарасом слухалися мене, і я знала, що для них найкраще.

Одного разу я не витримала і вирішила влаштувати для дітей справжнє свято. Прийшла до них у суботу з домашніми пиріжками, запропонувала піти в парк, пограти в ігри, як ми колись із моїми синами.

Софійка зраділа, а Максимко трохи вередував, але я його зацікавила розповідями про пташок і дерева. Ми провели чудовий день: гойдалися на гойдалках, годували качок у ставку, навіть зробили маленькі кораблики з паперу й пускали їх по воді. Діти були щасливі, а я відчула, що роблю щось важливе.

Коли ми повернулися, Марія подякувала, але якось холодно. А потім я почула, як вона шепоче Ярославу: «Твоя мама думає, що я не справляюся. Але я не хочу, щоб мої діти росли за її правилами». Мене це так образило! Я ж тільки хотіла допомогти, показати, як можна проводити час із дітьми. Але Марія, здається, сприйняла це як критику.

Після того випадку я почала помічати, що Марія стала ще більш закритою. Вона рідше запрошує мене в гості, а коли я приходжу, поводиться стримано.

Ярослав, мій син, намагається бути миротворцем. Він каже: «Мамо, у нас із Марією все добре. Ми виховуємо дітей по-своєму, і нам так зручно». Але я бачу, що він просто не хоче сперечатися. А я не можу мовчати, коли бачу, що мої онуки ростуть без належної уваги.

Одного вечора я вирішила поговорити з Ярославом наодинці. Ми сиділи на кухні, пили чай, і я обережно почала: «Сину, ти впевнений, що Марія справляється? Діти цілими днями перед телевізором, а вона навіть не намагається їх зайняти». Ярослав зітхнув і відповів:

«Мамо, ти не розумієш. У нас із Марією рівноправний шлюб. Ми обоє працюємо, обоє дбаємо про дім і дітей. Вона не повинна бути ідеальною господинею, як ти колись. Часи змінилися». Я слухала і не вірила своїм вухам. Невже мій син думає, що це нормально – залишати дітей перед екраном і вважати, що все гаразд?

Минулого тижня сталася ще одна ситуація, яка мене остаточно засмутила. Я прийшла до них, щоб забрати Софійку на заняття з малювання, які я сама оплатила, бо вважаю, що дитині треба розвиватися. Марія була вдома, але виглядала втомленою. Я запитала, чи все добре, а вона відповіла:

«Галино Петрівно, я цілий тиждень працювала над проєктом, спала по п’ять годин. Сьогодні просто хочу відпочити». А діти знову сиділи перед телевізором! Я не втрималася і сказала: «Маріє, ти ж мати. Твій відпочинок не може бути важливішим за дітей». Вона різко відповіла: «Галино Петрівно, я не лише мати, я ще й людина. І маю право на свій час».

Ця розмова залишила в мені гіркий осад. Я розумію, що Марія працює, що вона старається, але хіба це виправдання? Я теж працювала, коли мої сини були малі, але ніколи не дозволяла собі так «відпочивати». Мені здається, що вона просто не хоче брати на себе відповідальність за виховання дітей.

Тепер я не знаю, що робити. Я люблю своїх онуків і хочу, щоб вони росли в любові та турботі. Але як мені достукатися до Марії? Чи варто мені взагалі втручатися, чи це їхнє життя, і я маю змиритися? Я бачу, що Ярослав підтримує дружину, але мені здається, що він просто не хоче конфліктів. А що, якщо я права, і Марія дійсно не справляється? Як знайти баланс між бажанням допомогти і повагою до їхньої сім’ї?

Запитання до читачів: Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто мені продовжувати говорити з Марією і Ярославом про виховання дітей, чи краще відступити і дати їм самим розібратися? Як знайти спільну мову з невісткою, яка, здається, не хоче слухати моїх порад?