– Ярина має більшу родину, тому більшу частину квартири я перепишу на неї, – холодно повідомив батько, коли вже одужав після недуги, залишаючи мені лише невелику частку

Навіть зараз, стоячи на порозі нашої затишної квартири, де кожна річ – від бабусиного годинника до вишитого мамою рушника – овіяна спогадами, я відчуваю дивний холодок. Він проймає мене не через осіннє повітря, що просочується крізь щілину у дверях, а через усвідомлення, що для мого батька я завжди була лише “Яна”, а вона – “Яриночка”.

Ярина, моя старша сестра, завжди була в центрі уваги, яскравим сонцем, навколо якого обертався наш сімейний світ. Здавалося, її народження принесло в дім якесь особливе світло, яке, на жаль, не дісталося мені. Ця нерівність у ставленні стала моєю тіньовою супутницею, невідступно крокуючи поруч із моменту, коли я вперше почала усвідомлювати себе.

Ярина була втіленням мрії: вродлива, талановита, з легкістю здобувала успіхи, які мені давалися з неймовірними зусиллями. Вона – студентка престижного університету, згодом успішна менеджерка, яку батько завжди хвалив перед знайомими. А я? Я закінчила менш пафосний заклад, працюю бібліотекаркою – тихо, скромно, непомітно. І якщо її успіхи завжди супроводжувалися гучними “браво” і подарунками, то мої невеликі перемоги часто залишалися без уваги, або ж обмежувалися коротким “молодець” – без зайвих емоцій.

Наші імена – Ярина та Яна – завжди звучали майже в унісон, але їхня суть у батьківському сприйнятті була абсолютно різною. Коли ми були маленькими, цей контраст був особливо помітний. Ярина завжди отримувала найкращі іграшки, найсмачніші цукерки, а її малюнки, навіть найпростіші, висіли на почесному місці у вітальні. Мій олівець часто залишався без уваги, і я пригадую, як одного разу, коли мені було років вісім, я намалювала цілий корабель із вітрилами, а батько, лише кинувши погляд, сказав:

– О, гарно. А тепер покажи мені, що Яринка намалювала.

Цей епізод, як і багато інших, врізався у пам’ять, немов викарбуваний на камені. Моя мати, світла і добра душа, намагалася згладити цю нерівність. Вона знаходила час для мене, обіймала, хвалила, читала мені книжки, розуміючи, наскільки мені бракує батьківського тепла. Вона була моїм «захисним коконом», моїм «портом».

Та світ зруйнувався, коли мами не стало. Її відхід залишив у моєму серці порожнечу, яку ніхто не міг заповнити. А для батька – це був час ще більшого зближення з Яриною. Вона, як старша, стала його головною опорою, його «утіхою». Я ж, хоч і переживала втрату не менше, залишилася наче осторонь.

– Яринко, ти ж сильна, ти впораєшся. Ти повинна підтримати батька, – казали їй родичі.

Мені ж, здається, ніхто не казав, що мені потрібно впоратися і мене теж потрібно підтримати. Мій біль був тихий, закритий, невидимий для інших. Батько ж, замість того, щоб зблизитися з обома доньками у спільному горі, ще більше замкнувся на Ярині.

Після сумної події минуло кілька років. Ярина, як і планувала, швидко вийшла заміж за Івана, хлопця із заможної родини. Їхнє весілля було пишним, про нього говорили всі знайомі. Батько не шкодував грошей на подарунки, на організацію – він світився від гордості, розповідаючи всім, як чудово влаштувала своє життя його «найкраща донечка». Він навіть подарував їм нову автівку.

Коли через кілька років я вирішила пов’язати свою долю з Максимом, простим, але надійним хлопцем, наші заручини були скромними. Навіть натяку не було на такі дорогі подарунки, як автівка чи квартира. Ми жили в орендованій квартирі, потроху збираючи кошти на власне житло. Батько не проявив жодного ентузіазму, лише сухо промовив:

– Ну що ж, це ваше рішення. Головне, щоб були щасливі.

Ярина, відчуваючи свою перевагу, іноді дозволяла собі ущипливі зауваження:

– Яно, ну як ти так живеш? За таку ціну можна було б вже щось краще знайти. Тобі б у батька попросити, він же нам допоміг.

Я лише мовчки посміхалася, не бажаючи вступати в суперечки. Я давно змирилася з тим, що наше фінансове становище – це лише наша з Максимом справа.

Одного разу Ярина вирішила відкрити свою справу – невеликий бутик одягу. Це вимагало значних капіталовкладень. Батько, не вагаючись, продав частину сімейних заощаджень, які ми з мамою відкладали на ремонт квартири, аби підтримати її. Сума була чимала, про яку ми лише могли мріяти для власного внеску на квартиру.

– Це ж для Яринки, вона ж у нас така розумниця, обов’язково досягне успіху, – пояснив він мені, коли я обережно запитала про ті заощадження.

Мене це дуже засмутило, адже ті кошти були моєю єдиною надією. Але я не стала сперечатися. Натомість, ми з Максимом взяли невеликий кредит, щоб якось покращити наші умови проживання.

Ярина ж тим часом процвітала. Її бізнес розвивався, вона подорожувала світом, купувала дорогі речі. Батько постійно розповідав про її успіхи, підкреслюючи, що вона – його «гордість». Його очі світилися, коли він говорив про неї.

Коли ж я народила сина, свого Івасика, батько, звісно, приїхав у пологовий будинок. Але його візит був коротким, наче виконання обов’язку. Він подарував невеликий, але гарний іграшковий ведмедик і швидко поїхав, посилаючись на “справи”.

– Яринка ж скоро має їхати у відрядження, треба їй допомогти із закупівлями, – пояснив він.

Ярина на той час не мала дітей.

Натомість, коли через рік Ярина народила доньку, яку назвали Оленкою, батько майже оселився в їхньому будинку. Він допомагав, купував найкращі речі, возив їх на відпочинок. Він став ідеальним дідусем – веселим, турботливим, щедрим. А я, зі своїм сином, залишалася наче на периферії його уваги. Івасик ріс, а його дідусь майже не брав участі в його житті.

Я пригадую, як одного разу, коли Івасик захворів, мені потрібна була допомога. Я зателефонувала батькові, але він відповів, що не може приїхати.

– Яно, не можу. Ярина попросила мене посидіти з Оленкою, бо в них важлива зустріч, – сказав він. – Звернися до сусідів.

Мені стало неймовірно гірко. Я почувалася самотньою, покинутою. Навіть у такі моменти його пріоритети залишалися незмінними.

З роками ця ситуація не змінилася. Ярина – завжди перша, завжди «найкраща». Я ж – завжди десь позаду, наче тінь, яка не має права на власне світло. Я навчилася жити з цим почуттям, не вимагаючи і не очікуючи нічого. Моя родина – Максим і Івасик – стали моєю опорою і моїм щастям. Саме в їхніх очах я бачу ту любов і визнання, яких мені так бракувало в батьківському домі.

Нещодавно батько тяжко захворів. Ми з Яриною по черзі доглядали його. Ярина приїжджала, коли могла, часто скаржачись на втому і навантаження на роботі. Я ж, залишивши Івасика з Максимом, проводила з ним більшість часу – готувала, прибирала, читала йому.

Одного вечора, коли я сиділа біля його ліжка, він подивився на мене втомленими очима і сказав:

– Яно, ти така хороша. Але Ярина… вона інша. Вона схожа на мене.

Ці слова прозвучали, як фінальний акорд у нашій історії. Навіть у цей непростий час він не зміг відмовитися від своїх уподобань.

Після його одужання, коли ми зібралися всі разом, батько оголосив, що вирішив переписати більшу частину квартири на Ярину, “адже вона має велику родину і їй потрібна допомога”. Мені ж залишалася лише невелика частка.

– Яно, тобі ж не потрібна така велика квартира. Ти сама впораєшся, ти ж така самостійна, – пояснив він.

Ці слова вразили мене. Але цього разу я вирішила не мовчати.

– Тату, я знаю, що ти любиш Ярину більше, – сказала я, намагаючись стримати сльози. – Але я твоя донька, і я теж заслуговую на твою підтримку.

Він лише відвів погляд.

– Не починай цю розмову. Я вирішив.

Ярина мовчала, лише поглядаючи на мене з виразом співчуття, змішаного з тріумфом.

З того часу минуло кілька місяців. Я намагаюся не тримати зла, але й не можу забути цю нерівність. Я продовжую жити своїм життям, цінуючи те, що маю – свою родину, свою роботу. Але іноді, коли я дивлюся на Івасика, який з такою любов’ю обіймає мене, я думаю про те, як було б, якби я теж відчула таку безумовну батьківську любов.

Чи зможе ця «непомітна» донька колись віднайти в собі сили повністю пробачити батька і сестру, чи назавжди залишиться ця тінь нерівності у моєму серці?