«Ярино, ти неправильно дитину кладеш спати. Ще спина викривиться, не дай Боже», – промовила Ганна Петрівна, моя свекруха, поправляючи ковдру на Остапчику, який мирно спав у ліжечку. Її голос був м’яким, але з тим металевим відтінком, який я вже навчилася розпізнавати. Вона не питала – вона вказувала.

Я стиснула губи. Це був уже третій її «порадник» за ранок. Пляшечка – «надто гаряча», підгузник – «погано закріплений», а я, бачте, «не так» заварюю чай для неї. Вона навіть натякнула, що моя зачіска – «якесь гніздо». Я намагалася не реагувати, але кожен її коментар був важким.

Ми з Данилом, моїм чоловіком, і нашим новонародженим сином Остапом щойно повернулися з пологового. Я була виснажена, але щаслива. Думала, що тепер почнеться той особливий час – наша маленька сім’я, наш затишний дім у київській багатоповерхівці, де ми з Данилом так довго облаштовували все до народження сина. Але двері відчинилися не лише для нас. Там стояла Ганна Петрівна – з двома валізами, широкою посмішкою і словами: «Я поживу трішки, допоможу вам». Я, втомлена і розгублена, лише кивнула. Думала, це на тиждень. Потім тиждень став двома. А два – трьома. І я почала відчувати, що наш дім більше не наш. А я в ньому – лише гість.

Ганна Петрівна взяла все під контроль. Вона вставала до Остапа вночі, купала його, переставляла меблі у вітальні, бо, бачте, «так краще для фен-шую». Мої штори зникли – вона купила нові, «бо ті були якісь бляклі». Навіть мій улюблений плед замінила на свій, «бо тепліший». Вона ходила в моєму халаті, ніби це її квартира, і навіть пультом від телевізора орудувала так, ніби я тут ніхто.

«Принаймні в нас є допомога», – сказав Данило, коли я вперше спробувала з ним поговорити. Він сидів на дивані, гортаючи телефон, і навіть не підняв очей.

«Допомога? Даниле, я не хочу такої допомоги! Я хочу бути матір’ю своєму синові!» – мій голос тремтів, але я стримувала сльози.

Він знизав плечима. «Ти перебільшуєш, Ярино. Мама просто старається. Тобі ж легше, ні?»

«Легше?» – я ледве стрималася, щоб не підвищити голос. – «Я почуваюся чужою у власному домі!»

Він лише обійняв мене – якось незграбно, без слів. А я відчула, як у середині стискається щось важке. Ганна Петрівна тим часом називала Остапа «нашим хлопчиком» перед своїми подругами по телефону. Я почувалася так, ніби мене повільно стирають із мого ж життя. І я боялася, що одного дня прокинуся – і не буде ні дому, ні сім’ї, ні мене.

Того вечора, коли Ганна Петрівна вже пішла спати, я сіла навпроти Данила на кухні. Остап спав у своїй кімнаті, але я знала, що перша до нього побіжить вона, якщо він заплаче. Я глибоко вдихнула і сказала:

«Даниле, нам треба поговорити. І цього разу я хочу, щоб ти мене почув».

Він відірвався від телефону, зітхнув і кивнув. «Гаразд, Ярино. Що сталося?»

«Коли твоя мама поїде додому?»

Він замовк. Почухав потилицю, відвів погляд. Цей жест я знала – він щось приховує.

«Кажи», – наполягла я.

«Ну… вона, мабуть, залишиться трохи довше. Їй тут зручно, та й Остапу з нею добре…»

Я відчула, як усе всередині похололо. «Що значить «трохи довше»? Ти знав про це від початку?»

Він знизав плечима, ніби це дрібниця. «Ну, так. Вона казала, що хоче бути поруч, допомагати. Я думав, тобі буде легше після появи на світ дитинки. Не хотів тебе зайвий раз турбувати».

«Легше?!» – я підскочила зі стільця. – «Ти мене зрадив, Даниле! Ти дозволив їй захопити наш дім, ніби це її справа! Ти навіть не спитав моєї думки!»

Він спробував узяти мене за руку, але я відсторонилася. Сльози котилися по щоках, але я не ховала їх. Я зрозуміла, що наш шлюб, який я вважала міцним, тріщить по швах. І що, можливо, він давно був «нашим» лише на словах.

Одного ранку я почула голоси на кухні. Хотіла забрати свою чашку, але зупинилася, коли впізнала впевнений тон Ганни Петрівни. Вона говорила з Данилом, і її слова мене вразили.

«Даниле, ти справді думаєш, що Ярина впорається? Вона ж ледве дає собі раду, не кажучи вже про дитину. Молода, недосвідчена… Я тут, щоб усе тримати під контролем. Заради нашого хлопчика».

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Данило щось пробурмотів у відповідь, але я не розчула. Кров гуділа у вухах. Я увірвалася на кухню.

«Заради нашого хлопчика?!» – мій голос тремтів від обурення. – «Ви плануєте моє життя за моєю спиною, Ганно Петрівно?»

Вони обоє замовкли. Данило виглядав так, ніби його спіймали на гарячому. Ганна Петрівна лише підняла брови.

«Ярино, не роби з цього трагедію. Я лише хочу допомогти», – її голос був спокійним, але я бачила в її очах щось інше. Владу.

«Допомогти? Ви забираєте в мене все! Мого сина, мій дім, мого чоловіка!» – я повернулася до Данила. – «А ти? Ти просто стоїш і мовчиш?»

Він пробурмотів: «Я не думав, що це так тебе зачепить…»

«Зачепить? Це відбувається щодня! Мені набридло! Або вона їде, або я забираю Остапа і йду!»

Данило опустив очі. «Не ускладнюй, Ярино…»

Це було останньою краплею. Я повернулася до кімнати, зібрала речі Остапа і свої. «Я їду до мами. Може, там мене нарешті побачать».

Через два дні я сиділа в затишній кав’ярні з моєю подругою Софією. Остап був із моєю мамою, а я нарешті могла видихнути. Софія поставила свою каву і подивилася на мене з теплотою.

«Розкажи все з початку», – сказала вона.

Я зітхнула. «Вона керує всім, Софіє. Меблями, моїм життям, Остапом. А Данило? Він ніби її помічник, а не мій чоловік. І найгірше – він знав, що вона залишиться надовго, але не сказав мені. Я почуваюся чужою у власному домі».

Софія похитала головою. «Ярино, тут не лише про Ганну Петрівну йдеться. Данило тебе підвів. І ти це знаєш».

«Знаю», – прошепотіла я. – «Але я не хочу руйнувати сім’ю. Я мріяла про щастя, а почуваюся нікчемною».

«Чого ти хочеш насправді?» – Софія дивилася мені прямо в очі.

Я замовкла. Це питання застало мене зненацька. «Хочу, щоб мене чули. Щоб я могла бути матір’ю своєму синові у своєму домі. Без її тіні за спиною».

Софія посміхнулася. «Тоді почни з себе. Покажи їм, що ти сильна. Що можеш впоратися сама. І нехай вони бояться тебе втратити».

Я подивилася на неї, і вперше за довгий час відчула, що, можливо, я справді зможу.

Я повернулася через п’ять днів. Не для того, щоб миритися, а щоб поставити крапки над «і». У сумці лежали речі Остапа і мій список вимог. Я більше не була тією Яриною, яка плакала вночі у ванній, ховаючись від усіх. Ганна Петрівна кудись вийшла, і я була цьому рада. Ми з Данилом сіли на кухні. Він виглядав втомленим, але я не збиралася відступати.

«Даниле, я більше так не можу. Або щось змінюється, або я не повертаюся».

Він зітхнув. «Що ти хочеш змінити? Ми ж намагаємося…»

«Ти називаєш це «намагаємося»? Я бачу, як твоя мама захопила моє життя, а ти їй це дозволив».

Він довго мовчав, потім тихо сказав: «Я не думав, що все так далеко зайде».

«Даниле, встановлюй межі. Я не прошу тебе вибирати між мною і твоєю мамою. Але ти маєш зрозуміти: якщо ти цього не зробиш, я зроблю це за тебе. Заради себе. Заради Остапа».

Він хотів щось сказати, але я підняла руку. «Я не хочу більше чути виправдань. Або вона їде, або я не повертаюся».

Я встала і пішла до дверей. Без криків, без сліз. «Я не твоя помічниця, Даниле. Я твоя дружина. І мати твого сина. Принаймні, була».

Того ж вечора я забрала Остапа і поїхала до мами. Вперше за довгий час я спала спокійно.

Минуло три тижні. Я з Остапом оселилася в маминій квартирі на Троєщині. Моя стара дитяча кімната стала нашим притулком. Мама не коментує, не повчає. Вона просто поруч – робить мені чай, гладить Остапа по голівці і каже: «Я рада, що ви тут». Цього достатньо.

Данило писав кілька разів. Казав, що сумує, що не думав, що все так обернеться. Що Ганна Петрівна «не може просто так поїхати», бо «образиться». Що він хоче бачити Остапа. Я відповіла коротко: «Приходь. Але без мене».

Я не знаю, що буде з нашим шлюбом. Не знаю, чи повернуся я колись у ту квартиру, яка більше не здається моєю. Але я знаю одне: я більше не дозволю нікому вирішувати за мене. Я вчуся говорити, відстоювати себе, і це вже не та Ярина, яка мовчала, щоб «уникнути драми». Щодня я дивлюся на Остапа, на його беззубу посмішку, і розумію: я його мама. Я заслуговую на повагу. На свій дім. На свій голос.

Я не ідеальна. Може, я справді ще недосвідчена. Але я вчуся. І я більше не мовчатиму. Якщо повернуся до Данила, то лише на своїх умовах. А поки я будую нове життя – для себе і для сина.

А як би ви вчинили на моєму місці?