Мені порадили йти поки не по професії, а тимчасово зайняти посаду секретаря. Я так і зробила. Фірма хороша, начальник молодий і веселий. Думала, тепер моє сімейне життя налагодиться. Міші не потрібно буде допізна працювати, і ми зможемо більше часу проводити разом.

Пам’ятаю, як ми з Мишком познайомилися. Це було на вечірці у подруги, в честь закінчення університету.

Він прийшов з другом її однокурсника. Потім почалися телефонні дзвінки з розмовами по кілька годин.

Не часті зустрічі, він багато працював. Перший поцілунок перед дверима під’їзду. Його зізнання в любові були такими ніжними… Все було переповнене почуттями. Приємно все це згадати. А потім його пропозиція руки і серця. Він так романтично запитав дозволу у моїх батьків, а потім подарував мені красиву каблучку.

Хіба це не казка?

Весілля було в нашому улюбленому ресторані, і подружкою нареченої – та сама подружка, яка колись успішно закінчила наш університет. Гостей було шістдесят чоловік. ВІдгуляли прекрасно!

Ще якийсь час все було добре. Ми стали жити на знімній квартирі, тому що своєї ще не було. А потім він почав частіше засиджуватися на роботі. Я як раз роботу знайти не могла, тому Мишко говорив, що хоче побільше заробити, тому бере більше замовлень. Оренда квартири, великі рахунки, на все це потрібні гроші.

Мені це не подобалося, тому, що я взагалі перестала бачити чоловіка. На вихідні йому більше подобалося полежати під телеком, а я завжди хотіла піти до наших спільних друзів. Він говорив що втомився, адже він дуже багато працює. Це стало його постійною відмовкою. І ось я вже ходила по друзях сама. А коли приходила додому, прибирала порожні пляшки з-під пива і вимикала чергову пряму трансляцію футболу. Мишко вже спав.

І ось нарешті мені вдалося влаштуватися на роботу. Мені порадили йти поки не по професії, а тимчасово зайняти посаду секретаря. Я так і зробила. Фірма хороша, начальник молодий і веселий. Думала, тепер моє сімейне життя налагодиться. Міші не потрібно буде допізна працювати, і ми зможемо більше часу проводити разом.

Але якось все пішло не так. Пам’ятаю, раз я прийшла додому, втомлена і голодна. Їжі готової не було, я швидко зварила пельмені. Тут з’явився чоловік. Він був не в дусі, розкричався через те, що на вечерю пельмені, він їх і на роботі їсть досить. Навіщо йому така дружина, яка не може навіть борщу зварити?! Я тоді всю ніч проплакала у ванній.

Далі більше. Додому приходити вже не хотілося. Миша завжди був на взводі, лаявся з будь-якого приводу. У нього якісь неприємності на роботі почалися. Мабуть це якось на нього вплинуло. На роботі я відпочивала від домашніх негараздів. І в черговий вечір я йому сказала, що подаю на розлучення. У відповідь я лише почула: дурна, адже я тебе люблю.

Розвели нас швидко, навіть місяць чекати не довелося. Я переїхала до батьків. Далі все стало якимось сірим. Нічого вже не радувало. Ні зустрічі з друзями, ні веселий начальник на роботі, ні гуляння з подружками.

Мені було не погано. Але й не добре. Я вже не дивилася на чоловіків як раніше, з якоюсь іскрою в очах, з інтересом. Зараз всі вони мені здавалися іншими. Може бути, тому що я очікувала чогось більшого від чоловіка… Колишнього чоловіка.

На мій день народження батьки запросили свого товариша, Семена Петровича. Дорослий чоловік, цікавий. Холостяк. Тільки після вечері, коли він пішов, мені запропонували спробувати побудувати своє життя з ним. Він людина позитивна. Надійний. Одинокий. Все стабільно, своя квартира, невеликий бізнес. «Що тобі ще треба?» – запитали мене.

Мені було все одно. Я вже не чекала великої любові, а вийти заміж вдаліше може і не вийшло б. Весілля не було, ми просто розписалися, і вдома з батьками випили чаю.

У Семена була одна особливість: перед виконанням подружнього обов’язку, ввечері він завжди голився своєю електробритвою. Вона так дзвінко дзижчала. І я, лежачи в ліжку, знала, що зараз прийде мій чоловік. Іноді мене навіть воротило від цього звуку.

Ми мило проводила час, їздили на озеро годувати лебедів, ходили в кіно. Тільки мені здавалося, що такий відпочинок для пенсіонерів. І, звичайно, все це не викликало у мене захоплення. Мій сірий стан душі не зник. Він якось навіть погіршився. Ні, мені не було погано з Семеном. Але моя душа його не жадала, як колись Мишка.

З Семеном ми багато розмовляли, але ці розмови були схожі на дискусію під час лекції. Не було такого, щоб базікати, захлинаючись всю ніч до ранку. Все правильно, чітко, за графіком. Щоранку мене чекав сніданок, омлет і кава. А ввечері Семен ставив платівку своєї улюбленої музики. Я до сих пір не знаю як вона називається. Я її називала «твій улюблений мотлох».

Іноді мені вдавалося трохи відволіктися від життя, коли ми з подружкою ходили в нічний клуб. Це було дуже рідко, тому що чоловік не схвалював, коли дружини немає вдома вечорами. Зате він дуже спокійно ставився до пельменів. Хоча, тепер мені не було потреби працювати, він добре заробляв. І я могла готувати все, що завгодно. Правда, з роботи я так і не звільнилася.

Так минуло півроку. Я все рідше стала посміхатися. І все частіше запитувати в себе: може, дарма я тоді розлучилася з Мишком? Може, як кажуть «стерпиться-злюбиться» і все обійшлося б?

Одного разу, коли в п’ятницю ввечері я прийшла додому, чоловіка вдома не було. Не було і його електробритви у ванній. А на столику у вітальні я знайшла записку: «Намагався, але не зміг. Вибач. Поїхав на тиждень. Прости, що не виправдав твої надії».

Тут у мене як ніби щось завмерло в серці. Що ж тепер? Він приїде через тиждень, а я повинна на той час переїхати. І що далі? Що потім? Як складеться моє життя? Я до сих пір секретар, і ніяких просувань в роботі мені не світить. Друге розлучення? Невже в цілому світі немає мого чоловіка? Або це був Міша? Так що ж, я упустила свій шанс на щастя? І тепер все, стара відьма навіки?!

А Семен? Він не такий і поганий, як я собі надумала. Я до нього вже звикла, чи що. Або тільки зараз помітила, який він насправді. У мене закрутилася голова. Я не пам’ятаю хід своїх думок, пам’ятаю, що прокинулася вранці, у вчорашньому светрі і джинсах, світло скрізь включене. І поруч ця нещаслива записка.

Не дарма кажуть «ранок вечора мудріший». Я прийняла рішення. І коли Семен повернувся через тиждень, на нього чекала привітна і любляча дружина.

Зараз у нас дві чарівні доньки, і все добре. Я знайшла роботу за своєю спеціальністю, і вже займаю посаду директора підприємства. Ми так само з чоловіком їздимо на озеро годувати лебедів і слухаємо його «улюблений мотлох» вечорами. Мені вця музика теж тепер подобається. Я сміливо можу назвати Семена своїм. Нам добре разом… але я все ще пам’ятаю Мишка.

Цікаво, як склалася б моє життя, не кажи я тоді цю злощасну фразу «Я подаю на розлучення». Може бути, у нас були б чудові стосунки? Може, не дарма кажуть, що шлюб має свої стадії розвитку, і перша найскладніша. І тоді ми, як молода сім’я, зіткнулися з труднощами, на подолання яких просто не вистачило терпіння. Адже нічого ж істотного не сталося. Ми просто хотіли свята, а отримали побут. І правду кажуть люди – перший шлюб найсолодший.

Ой, чую, дзижчить Семенова електробритва. Ну нарешті! Мені пора йти. Удачі вам!

Автор: Олена Іліна

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!