Їдь з дитиною до столиці і мовчи. Не чоловіча це справа, з дитям тягатися. Ти мама, така твоя доля. А то ще договоришся і покине тебе мій Павлик. Я сама дивуюся, як він все це терпить. Зі здоровою дитинкою не легко, а тут така ситуація!, – сказала мені свекруха, коли я одною рукою тягла коляску, а в іншій чемодан, направляючись з дитиною до чергового світила медицини в Києві.
Все починалось, як у всіх: любов, квіти, цукерки, завжди разом, освідчення, весілля, дитинка. І поїхали…
Чекали первістка всі: і ми з чоловіком, і бабусі з дідусями. На світ з’явився здоровий хлопчик, через 3 місяці довелося зробити оперативне втручання (Спадкове. Проблеми з ножками). Ми обидва знали і усвідомлювали, що потрібно докласти чимало зусиль, щоб поставити дитину на ноги.
Моя свекруха надоумила Павла вступити на заочне, як тільки я подарувала йому сина, отримати магістра, хоча він успішно працював уже 4 роки. Синочку 4 місяці, місяць після оперативного втручання, чоловік мій на сесії, а я, хоч вовком вий… Дуже важко було.
Матвійчику рік, а тато наш знову на сесії. Я мовчала, моя мама мені весь час повторювала: “Мовчи, сама ти таку дитину на ноги не поставиш”.
Матвійко часто хворів. Це був неймовірно важкий час, вже доходило до того, що я спала по дві години на добу. Павла в цей час не було поруч: то він вчиться, то він на курсах, то він втомився і пішов на “пінне” з друзями.
Дитину на процедури я возила сама, поїздом, валізи, коляска, з дитиною на руках в “дамську кімнату” в поїзді ходила, або просила провідницю, щоб приглянула за сплячим малюком. Перед кожною поїздкою до Києва моя свекруха примовляла: “Дитина – це турбота мами, нічого татові їхати, нехай на роботу ходить. Тішся, що взагалі тебе не покинув” – і чоловік навмисне не брав відпустку.
І настав той момент, коли я не витримала. Одного вечора йому прийшло повідомлення від улюбленої матусі, там не було нічого важливого, але це був просто кінець мого терпіння. Мабуть, я просто втомилася терпіти і коритися, боячись залишитися одною з такою дитиною. І я його вигнала з дому об 11 годині ночі, в листопаді місяці (ми живемо в моєму будинку). Він поїхав до батьків. Не було тиждень, потім почав приходити до дитини на пару годин. Я не протестувала.
Далі йшов день св. Миколая, Різдво. Моя свекруха зі своєю мамою, яка у неї гостювала, навіть не привітали свого онука і правнука з новорічними святами, навіть не відвідали. Матвійку було вже 2,5 рочки, він вже все розумів, чекав подарунки і рідних.
За день до Різдва до нас приїхав тільки свекор, привіз продукти і подарунки онукові. Сплатив мені квитанції, оскільки чоловік пішов і не давав ні копійки (ми жили на гроші за дитину і на те, що могли дати мені мої батьки). Йдучи, попросив, щоб я нікому і ніколи не говорила про те, що він приїжджав і чимось мені допомагав. І ніхто до цього часу не знає про це.
Минуло 3 місяці – і Павло попросився назад. Життя з ним налагодилося, ми разом, він мені дуже допомагає з дитиною, на лікування тільки разом їздимо, без мене нікуди не ходить і рішення приймає тільки з урахуванням мого схвалення. У мене є час на себе, та й син уже підріс, йому 6,5 і з ним уже значно легше, вже школяр.
Я багато прощу, забуду, я ж теж неідеальна. Я все зрозумію, але не таке звернення до онука, як щоб там не було, разом ми чи ні, це не змінює того факту, що наш син – її онук. І це та сама ситуація, яку я не можу пробачити своїй свекрусі і її мамі. Коли чоловік повернувся, онук для них знову почав існувати, приїхали в гості, наче нічого й не сталося, подарунки привезли, обцілували. Ще й до мене цілуватися лізли, я сказала, що не хочу цього і обговорювати не хочу. Образилися. Чотири роки вже ображаються, але приїжджають регулярно.
Так, свекруха змінилася з того часу, але не можу я пробачити, не можу відпустити цю ситуацію. Не люблю я цей листопад місяць, скільки сліз і образ він мені приніс. Хоча, з іншого боку, у відносинах з Павлом, добре, що ми помирилися.
Нехай вам щастить!!!
Фото ілюстративне
