Їй так хотілося, щоб всі ті, хто ще снував туди-сюди по хаті і подвір’ю після прощання з бабусею, скоріше розійшлися. Ніна бажала залишитися тут тільки з родиною, обцілувати нишком дорогі серцю стіни, попрохати подумки ту, що відлетіла на небо: «Бабуню, подаруй мені дім!.. Дім якого я ніде не маю і не матиму, бо душа моя тут…» І раптом почула слова тата до дядька Остапа: «Будемо продавати будинок, брате, мені гроші потрібні.» «Я їх знайду, знайду гроші!» – забилося Нінине серце.
Найщасливіші Нінині миті дитинства і життя – тут, у бабусиній хаті.
Їй тут все рідне, тут живе її душа. Найсвітліші часи Ніниного дитинства пройшли у бабусі, в цьому будинку, збудованому руками діда, в яблунево-вишневому садку. На все літо привозили її в село батьки і залишали до самого вересня.
На Ніниних очах достигали полуниця, малина, вишні і яблука, наливалися сонечком, як і вона сама.
Тут був її рай… На городі, у високій траві під шовковицею, на літній веранді, де завжди стояли у вазі бабусині пиріжки, молоко у глечику, компот або кисіль у скляному прозорому графині…
Дідусь пішов набагато раніше, Ніна його майже не пам’ятає, а от з бабусею вони мали свій власний, такий затишний і безмежний світ.
Вдень Ніна бавилася з подружками, допомагала бабусі на городі чи по господарству, а ввечері вони сиділи за дерев’яним столиком у саду під яблунею, вечеряли яєчнею або опеченою картоплею, а потім довго пили запашний трав’яний чай з гілочок малини, смородинового листя, м’яти, меліси… Слухали хор цвіркунів у високій траві, слухали, як затихає втомлений день, посміхалися першим зірочкам… Бабуся розповідала Ніні цікаві історії зі свого довгого, багатого випробуваннями і маленькими радощами життя, а Ніні хотілося, щоб все це – бабуся, садок, вечір – було завжди-завжди і ніколи не скінчалося…
А воно взяло і скінчилося. Як і все в цьому світі.
І все ж… І все ж Ніна ще побореться.
Ніна вивчилася в Києві, там створила родину і лишилася. З чоловіком кілька років тому розлучилася, доньці Ауріці 10 років, навчається в школі, Ніна має в столиці гарну роботу. До бабусі їздила, але, звісно, то вже було інше… Її втрачений рай лишився в дитинстві.
Та в мріях… в мріях…
Сьогодні вони провели 90-річну бабусю Євдокію в останню путь. Рідня, сусіди ще снували хатою, обійстям, а Ніні так хотілося, щоб вони скоріше розійшлися.
Ніна бажала залишитися тут тільки з родиною, обцілувати нишком дорогі серцю стіни, попрохати подумки ту, що відлетіла на небо: «Бабуню, подаруй мені дім!.. Дім якого я ніде не маю і не матиму, бо душа моя тут…»
І раптом почула слова тата до дядька Остапа: «Будемо продавати будинок, брате, мені гроші потрібні.»
У Ніни наче душа завмерла – так злякалася.
Так, вона розуміла тата. Батько сім років тому овдовів, був довго сам. А оце минулого року зустрів у 61 рік гарну жінку, покохав. Ніна раділа, що батько тепер не сам, що поруч з ним дорога йому людина, з якою вони, по всьому видно, хочуть вже бути разом до кінця.У тата – маленька однокімнатна квартира, бо ще з мамою двокімнатну Ніниній родині віддали. Ось батько і хоче продати свою, а докласти грошей від продажу бабусиної хати і придбати для себе з Ольгою Петрівною щось більше, щоб дітей, онуків в гості можна було запрошувати-збирати.
Все Ніна розуміє…
А в самої – лише одна думка.
«Я їх знайду, знайду гроші!» – б’ється Нінине серце.
«Ще не знаю, як, але знайду, викуплю бабусин будинок у батька, бо мені без нього не жити.»
Як то все буде – Ніна уяви не мала. Вона й сама, і Ауріка, звикли до столичного життя в квартирі. Донька взагалі не схоче сюди, в село на Хмельниччині. В Києві в неї школа, друзі, гуртки різноманітні. Їй тут навряд чи сподобається…
З батьком поговорили наступного дня ввечері, під час гостювання у татового молодшого брата, дядька Остапа.
Тато дивився на неї проникливо і спокійно – поглядом, який успадкував від бабусі. І розумів, чув набагато більше, ніж Ніна намагалася сказати.
…Ніна продала свою квартиру в столиці. Частину грошей, як і обіцяла, віддала батькові, а частину – дядькові Остапові. Ще й лишилося, щоб зробити ремонт у бабусиній хаті.
Що ще сталося за рік, поки все вирішувалося?
Ніна знайшла нову роботу, віддалену. Подруга допомогла, влаштувала в компанію, яка розробляє сайти, успішно їх продає і якій не важливо, в якій точці всесвіту працівники – аби виконували гарно свою роботу.
Сама не знала як, але змогла передати любов до цього місця Ауріці. Адже вона найбільше за це переживала, думала, донечка не погодиться на переїзд.
Та Ауріці в селі під Хмельницьким сподобалося, за літо, що вони з Ніною тут провели, знайшла собі подружок.
Ніну знайомі в Києві не розуміли: відмовитися від стількох столичних можливостей!
Та Ніна була впевнена, що робить правильно. Встигне Ауріка того шаленого життя міського побачити, нікуди воно від неї не дінеться. Вступить потім у Хмельницькому, а хоч і в Києві до університету. А поки що нехай тут свіжим повітрям дихає, співає й танцює у вокальному колективі при місцевому Будинку культури.
…Цвіркуни, вечірні музики, як і колись, в її дитинстві, заливають повітря своїми неповторними мелодіями. Ауріка вчить уроки за дерев’яним столиком під яблунею.
Ніна вдихає садкові пахощі, чекає повернення з роботи Гната.
Так вийшло, що тут не тільки її дім – тут, виявляється, чекала на неї і доля.
Гнат теж розлучений, теж, як і вона, боїться розпочинати щось нове, щоб не обпектися знову.
Та все ж, підтримуючи одне одного, починають: весна, город, садок, цвіркуни – всі їм в тому допомагають.
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук заборонено.
Фото ілюстративне, okyayxm.blogspot.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
