– Юлечко, батькові на лікування потрібна велика сума, не допоможеш? – Ой, мамочко, тільки не зараз. Ми з Віталіком вирішили мені автівку нову купити. Почекаєте трохи? Я вас сильно люблю!, – сказала дочка і поклала слухавку. – Може у Ірини спитати? – Але в голові відразу ж спливли їх з татом про неї слова. – У нас лише на Юлечку надія. Ти, Ірино, і стакана води в старості не подасиш.
***
– Ірино, бери приклад зі своєї сестрички. Що ж ти відлюдькувата така? – невпинно повторювала мати. – У нас, люба, тільки на Юлечку надія. Саме вона буде допомагати нам на старості, – говорив чоловік дружині.
В щасливій, благополучній родині росли дві дочки. Старша, Ірина, була спокійною, мовчазною і замкнутою в собі дитиною. А молодша, Юля, навпаки, веселою, життєрадісною і емоційною.
– Ірино, не можна так! Ми прийшли в кіно на цікавий мультик. Всі дітки весело сміються, а ти ні! – лаяла мати.
Ірина сиділа і мовчала. Вона не могла зрозуміти, навіщо їй сміятися “як всі”, якщо зовсім не смішно.
Трохи пізніше в родині з’явилася ще одна дочка. Юля була повною протилежністю своїй старшій сестрі.
– Мамочко, татко, я так вас люблю! – дівчинка могла просто так кинутися на шию батькам і розповідати про свою безмежну любов. Звісно, мама з татом були щасливі, що молодша дочка дуже любить їх.
– Ірино, бери приклад зі своєї сестрички. Що ж ти відлюдькувата така? – невпинно повторювала мати.
Дівчинка хмурилася, і ще більше замикалася в собі. Вона не розуміла, навіщо кричати про свою любов, якщо це і так очевидно. Батьки і сестра були для неї найдорожчими людьми, просто вона не вміла так барвисто говорити про це, як сестра.
– Юлечко, ти будеш у нас лікарем. Це дуже хороша професія, адже ти така добра і чуйна. Будеш нас з татом лікувати на старості! – говорила мати.
– Мамо, – обережно сказала Ірина. – Я теж хочу стати лікарем.
– Ти не зможеш працювати з людьми! – виніс вердикт батько. – Ти ж зовсім відлюдькувата. Як будеш спілкуватися зі своїми пацієнтами і колегами.
Ірина замовкла і зігнувши голову в плечі пішла до себе.
– Ха-ха! Я буду лікарем! А ти ніким! – дражнилася Юля.
– Коли Юля підросте, я переоформлю на неї свій будинок, який мені дістався від батьків. Вона молодшенька, нехай їй буде. У нас люба, тільки на Юлечку надія. Саме вона буде допомагати нам на старості, – говорив чоловік дружині.
– Ти маєш рацію, любий. На Іру ніякої надії. Вона і стакан води не принесе на старості! – погоджувалася жінка.
– Зрозуміла? Будинок в селі буде мій! Я не буду пускати тебе в нього! – дражнилася Юля з сестрою.
– А чому твій? – з образою запитала Ірина. Їй так подобалося їздити влітку в село, подобалося чисте повітря, красива природа.
– Тому що батьки мене люблять, а не тебе! – продовжувала Юля.
Ірина нічого не відповіла сестрі, тільки заплакала тихенько. Вона не розуміла, чому батьки ставляться до неї, як до чужої…
Минув час. Ірина виросла і все таки вступила до медичного. Навіть слова батьків про її нелюдимість не зупинили дівчину. Через пару років дівчина переїхала жити в гуртожиток. Вона відчувала себе абсолютно чужою у власному будинку. Батьки були не проти, адже у них була Юлечка. Їх надія і втіха.
Юля не змогла вступити до медичного університету на бюджет. Але батьки не здавалися, вони вирішили вивчити дочку, чого б їм цього не коштувало. Дівчина стала навчатися на контрактній основі. Батькам доводилося працювати день і ніч, щоб платити за навчання доньки.
Через кілька років, Юля вискочила заміж і кинула університет. Вона переїхала жити до чоловіка, і все рідше і рідше відвідувала батьків. Не приїжджала до батьків і Ірина, але не тому, що не хотіла, а тому, що батьки ніколи не запрошували.
Ірина закінчила навчання і стала хорошим лікарем. Дівчина рідко дзвонила батькам, лише по великих святах.
Одного разу, серйозно захворів батько сімейства. На лікування потрібна велика сума грошей, яких у стареньких пенсіонерів не було. Дружина не розгубилася і відразу зателефонувала Юлі.
– Вибач, мамо. Ми зараз купуємо мені автомобіль, дуже дорогий. Зайвих грошей зовсім немає, – пояснила дочка.
– Можеш провідати батька в лікарні? Мені одній дуже не легко, – в надії запитала мати.
– Мамочко, не зараз. Все, мені ніколи. Дуже люблю вас! Цілую і обіймаю! – як завжди прощебетала дівчина.
Мати поклала слухавку і гірко заплакала. До неї прийшла несподівана думка подзвонити Ірині, але жінка згадала, що навіть номера телефону дочки не знає Ірина сама завжди дзвонить.
Несподівано пролунав телефонний дзвінок.
– Мамо? Привіт! Хочу привітати вас з батьком з ювілеєм весілля, – почала розмову дівчина.
– Ірино, почекай. У нас нещастя, батько в лікарні, потрібна велика сума грошей на лікування, – заплакала мати. – У тебе немає напевно, ти ж одна, без чоловіка…
– Є. Я багато років збираю гроші на квартиру. Думаю, цієї суми буде достатньо. В якій лікарні батько?
Через годину, Ірина увійшла в палату. Побачивши постарілого, знесиленого батька і повністю сиву матір, дівчина мимоволі заплакала.
– Я поговорила з лікарем, і купила все необхідне. Ще одні ліки замовили з закордону, у нас їх немає, на жаль. Ти скоро одужаєш, а потім, ми з мамою відвеземо тебе в село. На чистому повітрі швидко відновиш сили, – посміхнулася Ірина.
– Немає в нас донечко більше дому в селі. Юля продала його давно… Вибач, Іринко. Вибач рідненька… – вимовив тремтячим голосом батько.
– Нічого страшного! Головне, щоб ти скоріше видужав. Відвезу тебе в санаторій на відновлення, – заспокоювала батька.
– Дякую, доню! – сказав отець. – Вибач нас за все!
Рідні люди нарешті обнялися і сказали один одному те, про що мовчали всі ці роки. Не завжди любить той, хто говорить на весь світ про свою любов. Справжня любов полягає у вчинках, а не в красивих словах.
Дитина може ніколи не говорити вам про свою любов, але це не означає, що вона любить вас менше того, хто звик вимовляти ці слова при кожному зручному випадку.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
