«Юлю, ти ганьбу на всю родину накликала, дитину поза шлюбом чекаєш!» — сказала мама. Її очі, повні сорому, пронизували мене: «Що люди в селі подумають? Що отець Іван скаже на сповіді?» Я мовчала, відчуваючи, як її слова віддаляють мене від дому, але в мені вже визрівало рішення, яке могло змінити все.

«Мамо, я не хотіла… Я просто… Я чекаю дитину», — мій голос тремтів, наче тонка гілка під поривом того ж вітру. Я стояла посеред її маленької кухні в селі під Львовом, де пахло сушеними травами і старими дерев’яними меблями.

Вона нарешті підняла погляд. Її очі, завжди такі строгі, тепер здавалися ще холоднішими. «Ти розумієш, що це гріх? Ти не заміжня, Юлю. Що скажуть люди? Що скаже отець Василь?»

«Мамо, я не думала про отця Василя. Я думала про дитину. Про себе», — я намагалася триматися, але слова виривались уривками, наче я боялася, що вона їх відкине.

«Ти про себе думала? А про Бога ти подумала? Про мене? Я тебе виховувала, щоб ти була порядною дівчиною, а ти…» — вона різко зупинилася, ніби слова могли забруднити її уста.

Я хотіла сказати щось ще, благати, пояснити, але вона підняла руку, зупиняючи мене. «Йди, Юлю. Поки ти не виправдаєшся перед Богом, у цьому домі тобі не місце».

Я стояла, ніби вкопана. Моя мама, єдина людина, яка завжди була моєю опорою, щойно вигнала мене з дому. Я не питала, що мені робити. Я просто розвернулася і пішла. Двері за мною грюкнули, і я знала, що це не просто двері — це був кінець усього, що я вважала своїм життям.

Моє життя до цього моменту було як вишиванка — гарна, але за строгими правилами. Я росла в селі під Львовом, у маленькому будинку, де кожен день починався з молитви, а закінчувався перевіркою, чи я все зробила правильно. Мама, Марія Степанівна, була вчителькою молодших класів і людиною, для якої порядок був важливішим за все.

Вона вчила мене, що життя — це служіння: Богу, родині, громаді. Я намагалася бути такою, якою вона хотіла мене бачити. Ходила до церкви щонеділі, читала «Отче наш» перед сном, вчилася на «відмінно» у Львівському університеті, де вивчала українську філологію.

Але в мені завжди жила маленька бунтівниця. Я любила читати сучасні романи, які мама вважала «світськими», слухати музику, яку вона називала «шумом», і мріяти про життя, де я могла б бути просто собою. У гуртожитку я іноді дозволяла собі затриматися з подругами до півночі, сміятися над дурними жартами чи розмовляти про кохання. Але щовечора о 21:00 дзвонив мамин номер. «Юлю, ти де? Пам’ятай, що добрі дівчата не гуляють ночами». Я завжди відповідала, бо боялася її розчарувати.

А потім з’явився Петро.

Він був аспірантом на моєму факультеті, трохи незграбний, із теплими карими очима і посмішкою, яка змушувала мене забувати про мамині правила. Петро не був побожним, не цитував Євангеліє і не ходив до церкви, але він був справжнім. Він слухав, як я читаю вірші Лесі Українки, і казав, що мій голос звучить, як музика. Він приносив мені каву в пластиковому стаканчику і сміявся, коли я скаржилася на холод у лекційних аудиторіях. З ним я відчувала себе не просто «хорошою дівчинкою», а живою.

Я не розповідала мамі про Петра. Знала, що вона не прийме хлопця, який не клякає перед іконою і не знає всіх церковних свят. Наші зустрічі були моїм секретом — прогулянки парком, вечори в його маленькій орендованій квартирі, де ми дивилися старі фільми і їли піцу. Це було моє маленьке щастя, моя втеча від маминого світу.

Але одного дня все змінилося. Я сиділа на краю ванни в гуртожитку, тримаючи тест на вагітність. Дві смужки. Мої руки тремтіли, а в голові крутилася лише одна думка: «Що я скажу мамі?»

Петро не був готовий. «Юлю, я не можу… Це занадто. Я ще не знаю, ким хочу бути, а тут… дитина», — сказав він, уникаючи мого погляду. Я дивилася на нього, сподіваючись, що він пожартує, скаже, що це помилка, що він зі мною. Але він просто зібрав свою куртку і пішов. Я не зупиняла. Не мала сил.

Мама була наступною. Я їхала до села автобусом, відчуваючи, як шлунок стискається від страху. Я уявляла, як вона кричатиме, як плакатиме, як благатиме мене «виправити гріх». Але вона не кричала. Вона просто відвернулася від мене, ніби я перестала існувати.

Того вечора я повернулася до Львова, орендувала маленьку квартиру на околиці — стару, з тріщинами на стелі і запахом плісняви. Це було все, що я могла собі дозволити, працюючи в книгарні на пів ставки.

всі 9 місяців були важкими. Я ходила на роботу, навіть коли ноги набрякали, а спина нила так, що я не могла спати. Клієнти в книгарні питали: «Юлю, ти скоро станеш мамою? Як радісно!» Я усміхалася, але всередині відчувала порожнечу. У мене не було нікого, крім цієї дитини, яка ще навіть не народилася.

У грудні, коли сніг засипав Львів, я привела сина. Сама. У пологовому будинку акушерка була доброю, але її слова «Ти сильна, впораєшся» звучали як порожній звук. Коли мені поклали його на руки, я відчула, як щось у мені тріснуло — не від болю, а від любові. Він був маленький, з темними віями і тихим схлипом. Я назвала його Михайлом. На честь архангела, бо мені здавалося, що тільки ангел може захистити нас у цьому світі.

Перші місяці з Михайлом були як туман. Я не спала, годувала його ночами, міняла підгузки, плакала від втоми. Але кожного разу, коли він усміхався, я відчувала, що все має сенс. Я надсилала мамі повідомлення, фотографії Михайла — його першу посмішку, перші кроки, перший малюнок. Я писала: «Мамо, подивися, який він гарний. Він твій онук». Вона не відповідала. Жодного разу.

Минуло п’ять років. Ми з Михайлом жили в тій самій тісній квартирі. Я працювала в книгарні повний день, іноді брала переклади, щоб заробити трохи більше. Михайло ходив у садочок, потім у школу. Він любив малювати, читати книжки про динозаврів і питати, чому в нас немає бабусі.

«Мамо, а де твоя мама?» — спитав він якось, сидячи за столом із олівцем у руці.

Я завмерла. Я не могла сказати правду — що його бабуся відвернулася від нас через її принципи. «Вона далеко, Михайлику», — сказала я, намагаючись усміхнутися. Він кивнув, але я бачила, що він не повірив.

Одного дня я наважилася зателефонувати мамі. Я не знаю, чому. Мабуть, тому, що Михайло заслужив знати свою бабусю. Я набрала номер, який не видаляла з телефону, хоч і не дзвонила роками.

«Мамо, це Юля. Михайло росте, він такий розумний. Хочу, щоб ви познайомилися», — сказала я, тримаючи слухавку так міцно, що пальці побіліли.

Мовчання. Потім її голос, холодний, як зимовий ранок: «Юлю, ти знаєш, що я думаю про твій вибір. Я не хочу цього в своєму житті».

Я поклала слухавку. У горлі стояв клубок, але я не заплакала. Я зрозуміла, що чекала цього. Мама не зміниться. Її принципи важливіші за нас.

Зараз Михайлу сім. Він ходить у другий клас, малює космічні кораблі і мріє стати астронавтом. Я дивлюся на нього і розумію, що він — моє найбільше досягнення. Але іноді, коли він засинає, я думаю про маму. Про те, як вона могла б розповідати йому казки, пекти пиріжки, як колись пекла для мене. Я досі надсилаю їй листи на Різдво, вкладаю малюнки Михайла. Вона не відповідає, але я не здаюся. Може, одного дня вона передумає.

Я не тримаю зла. Але я втомилася чекати, що вона мене прийме. Я навчилася жити без її схвалення, будувати своє життя для себе і Михайла. Та все ж у мені живе маленька надія, що одного дня вона постукає у двері і скаже: «Юлю, я була не права».

А ви б пробачили?