— Юлю, я буду дуже сумувати за тобою ці три дні — збрехав я, зачиняючи двері за дружиною. У кишені вже вібрував телефон від повідомлення Світлани, і я знав, що наступні години стануть початком моєї небезпечної гри

Кожен чоловік має свої слабкості. Для когось це швидка їзда, для когось — колекціонування рідкісних речей, а для мене — відчуття забороненого плоду, яке з’являється саме тоді, коли на порозі стоїть тиша. Моє життя з Юлею завжди нагадувало ідеально налаштований механізм годинника. Ми разом уже десять років, і за цей час навчилися розуміти одне одного без зайвих пояснень. Вона — успішна жінка, кар’єристка, чиї відрядження стали невід’ємною частиною нашого побуту. Юля часто їздить в інші міста на конференції, і ці дні стають для мене часом випробувань та маленьких таємниць.

Усе почалося досить банально. Коли дружина збирала валізу, я відчував не сум, а дивне піднесення. Це було схоже на передчуття свята, яке ти сам собі організував. Я люблю Юлю, чесно. Вона надійна, розумна та красива. Але в її відсутність у моєму житті з’являється Світлана. Якщо Юля — це корисний домашній обід, то Світлана — це вишуканий десерт з екзотичним смаком, який не можна вживати щодня, бо він зіпсує апетит і здоров’я.

Світлана працює в невеликій кав’ярні неподалік від мого офісу. Наша перша зустріч була випадковою, коли я просто хотів випити кави. Її посмішка була настільки щирою, що я не втримався і почав розмову. Відтоді наші зустрічі стали регулярними, але лише тоді, коли Юля за сотні кілометрів від дому.

Того вечора, коли Юля поїхала до Львова, я відчув, як серце починає битися частіше. Я знав, що Світлана чекає на мій дзвінок. Ми домовилися зустрітися в невеликому парку, де нас ніхто не знав.

— Ти знову вільний на кілька днів? — запитала вона, поправляючи волосся.

— Так, маємо трохи часу для себе — відповів я, відчуваючи легке сумління, яке швидко зникло під впливом її погляду.

— Сергію, ти ж знаєш, що я не хочу бути просто тимчасовою розвагою — мовила вона з легким сумом.

— Я ціную кожну хвилину з тобою, Світлано. Давай просто насолоджуватися моментом — сказав я, намагаючись перевести тему.

Ми пішли до мене. У квартирі все ще пахнуло парфумами Юлі, і це створювало дивний контраст. Я відчував себе актором у театрі, де декорації залишаються колишніми, а сценарій змінюється щохвилини. Ми сиділи на кухні, розмовляли про дрібниці, про мрії та плани, які ніколи не здійснилися б разом.

— Тобі не страшно, що вона дізнається? — Світлана дивилася мені прямо в очі.

— Юля довіряє мені. Вона навіть не припускає такої думки — відповів я, хоча в середині щось кольнуло.

— Довіра — це дуже крихка річ. Один невірний рух, і все розлетиться на шматки — зауважила вона.

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті. Я розумів, що Світлана має рацію, але жага до нових емоцій була сильнішою за здоровий глузд. Кожен раз, коли Юля поверталася, я ставав ідеальним чоловіком. Зустрічав її з квітами, готував вечерю, розпитував про поїздку. І ніхто не міг запідозрити, що ще вчора на цьому самому дивані сиділа інша жінка.

Одного разу трапилося те, чого я боявся найбільше. Юля повернулася раніше на один день. Я не очікував її, бо вона мала бути на важливому засіданні. Світлана була в мене, ми якраз пили чай. Звук ключа у замку пролунав як грім серед ясного неба.

— Сергію, я вдома! Потяг скасували, я взяла таксі — почувся голос дружини з коридору.

Я відчув, як холодний піт проступив на чолі. Світлана зблідла.

— Тікай у кімнату і не виходь — пошепки наказав я.

Юля зайшла на кухню, втомлена, але з посмішкою. Вона підійшла і обійняла мене.

— Ой, а чому тут дві чашки? — запитала вона, дивлячись на стіл.

— До мене заходив сусід, ми обговорювали ремонт у під’їзді — збрехав я, не моргнувши оком.

— Дивно, я його не бачила на сходах — зауважила Юля.

Вона пішла в спальню, щоб перевдягнутися. Я стояв заціпенілий, чекаючи на “феєрверк”. Але його не сталося. Вона просто вийшла і почала розповідати про свою подорож. Я не міг зосередитися на її словах. У сусідній кімнаті була жінка, яка могла зруйнувати все моє життя одним звуком чи рухом.

Минув час, і я зміг вивести Світлану через чорний хід, коли Юля пішла в душ. Це був урок, який мав би мене зупинити. Але замість того, щоб поставити крапку, я відчув ще більший азарт. Це стало схожим на небезпечну гру, де ставка — моє майбутнє.

Світлана почала вимагати більшого. Вона більше не хотіла ховатися.

— Сергію, я втомилася бути тінню. Ти маєш обрати — сказала вона під час нашої наступної зустрічі.

— Я не можу просто так піти від Юлі. Ми побудували разом цілий світ — намагався пояснити я.

— Тоді цей світ побудований на піску. Ти обманюєш її щодня. Тобі не соромно? — запитала вона з докором.

Сором — це почуття, яке я навчився пригнічувати. Я переконав себе, що роблю Юлю щасливою, бо залишаюся з нею, а Світлані дарую увагу, якої їй бракує. Це була викривлена логіка, але вона допомагала мені спати вночі.

Час ішов, і моє подвійне життя ставало все важчим тягарем. Кожного разу, коли я бачив щирі очі Юлі, я відчував себе зрадником. Але коли з’являлася Світлана, усі докори сумління зникали. Це було схоже на залежність від чогось солодкого, що повільно знищує тебе зсередини.

Одного вечора Юля сіла поруч зі мною і взяла мене за руку.

— Сергію, я відчуваю, що ти віддаляєшся. Ти став іншим. Чи є щось, про що я маю знати? — запитала вона тихим голосом.

— Ні, люба. Просто багато роботи, втома — знову збрехав я.

— Я завжди буду поруч, що б не сталося. Пам’ятай про це — мовила вона, і в її очах я побачив таку безмежну відданість, що мені захотілося кричати.

Я зрозумів, що перебуваю на межі. Моя солодка пастка зачинялася. Світлана ставала все наполегливішою, а Юля — все підозрілішою. Я опинився між двома жінками, кожна з яких заслуговувала на правду, яку я не міг їм дати.

Ця історія не про вибір між двома людьми. Це історія про вибір між правдою та зручною брехнею. Я продовжую жити в цьому лабіринті, чекаючи, коли стіни нарешті впадуть. Кожен раз, коли за Юлею зачиняються двері, я беру телефон і набираю номер Світлани. Це коло, яке не має кінця, або ж цей кінець буде набагато сумнішим, ніж я можу собі уявити.

Чи варто ризикувати справжнім заради хвилинної насолоди? Кожен вирішує сам для себе, де проходить межа між коханням та звичкою. Моє життя перетворилося на постійне очікування від’їзду дружини, і я вже сам не знаю, кого я чекаю більше — її повернення чи її відсутності.

Це замкнене коло, де кожен крок здається помилкою. Я дивлюся у дзеркало і не впізнаю чоловіка, який там відображається. Він став майстром маскування, професійним гравцем почуттями інших. Але всередині порожнеча, яку неможливо заповнити ні турботою Юлі, ні пристрастю Світлани.

Кожен день приносить нові виклики. Чи зможу я колись зупинитися? Чи правда випливе на поверхню сама, як це завжди буває? Я боюся того моменту, коли мені доведеться дивитися в очі Юлі і пояснювати все те, що я накоїв. Але поки що я просто насолоджуюся тишею в порожній квартирі, чекаючи на новий дзвінок.

Чи доводилося вам колись опинятися в ситуації, де серце каже одне, а розум зовсім інше? Напишіть у коментарях, як би ви вчинили на моєму місці, адже ваша думка дуже важлива для мене. Поставте вподобайку, якщо ця історія змусила вас замислитися про важливість чесності у стосунках. Що ви оберете — гірку правду чи солодку ілюзію, яка рано чи пізно зруйнує все навколо? Буду вдячний за ваші щирі коментарі під цим дописом.