З дитинства я спостерігала, як люблять своїх батьків діти. У дитячому садку виховательці вони із задоволенням розповідали про численні поїздки, про нові іграшки, про те, які їхні мами добрі, а тати сильні. Я ж тихо слухала, без заздрості, скоріше, з питанням про те, чому у мене все не так.
Я задумалася, а що я розповім про своїх батьків? Ми їздимо щороку в одне і те же місце, і мене це влаштовує. Ніби як у виборі іграшок не обмежують. Живемо в достатку. Значить, справа не в цьому? Вірно. Справа була в самій родині. Мій батько – жирний, ледачий і вічно кричущий чоловік, який до того ж любить випити.
Все дитинство він для мене не існував, я взагалі дізналася про нього лише з графи “по батькові” в десять років, хоча, за словами матері, він доклав зусиль. Але хіба його вчинки виправдовують пияцтво і приниження?
Моя мати – живе в своєму світі, де вона бідна овечка, а ми невдячні особини, які смокчуть її кров. Вона тягне всю сім’ю на собі після того, як мого гордовитого тата звільнили за поведінку на роботі, так що їй, може, і можна пробачити.
Батько пропадає днями і ночами, повертаючись не тверезим зі словами: “є що поїсти?”. І мама, принижено, готує йому що-небудь. А він і задоволений, що йому потурають. Але я не потураю йому, за що він розбив мені ніс. Я лізу з ним в бійку, тому що хочу, щоб він хоча б щось відчув, коли зламає мені ребро. А він може, хоча, за його словами, сім’я для нього святе. Воно й видно.
Мати нічого не робить з ним, їй його шкода. Теж мені, ангел… А я вже, який рік в депресії через нескінченні приниження і докори. “Ми все тобі дали, чому ти не цінуєш?”- кричать вони на мене. Дійсно, чому? Що і очікувалося, я виросла “ненормальною дитиною», і коли закінчу технікум, поїду від них кудись. І більше ми з ними не побачимося. Я ізолююсь від всіх і спробую вилікувати депресію.
Ось така, історія, таке моє дитинство, яке я хочу чим швидше забути…
Передрук без посилання на ibilingua заборонений!
Фото ілюстративне – eskipaper
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook