З Італії в рідні Чернівці я повернулася перед Великодніми святами. На той час В’ячеслав був одружений, і вони з Юлею чекали малюка. За всі дванадцять років, проведених на чужині, я не прискладала собі жодної копійки, точніше, я думала це робить В’ячеслав, оскільки я все пересилала йому. Про квартиру промовчу, вона була “нафарширована” всім, і найдорожчим, але її я подарувала дітям.
Це було 12 років тому, коли я була вимушена поїхати за кордон, щоб ми з сином могли нормально жити. В’ячеславу тоді було лише 15 років, хоч і маленький, але вже досить усвідомлений був, та й через рік треба було вступати до університету, а грошей на навчання його не було. Тож і вибору у мене теж не було. Залишила сина на маму, а сама поїхала за кордон. Багато що за ці роки траплялося зі мною у чужій країні.
І роботодавців не раз міняла, і в халепу потрапляла мене, бувало й таке, що тиждень до кінця місяця їсти не було що. Син уже вступив до університету, тому гроші я посилала йому спокійно. Я завжди вважала свого В’ячеслава дуже серйозним та розумним хлопцем, а тому була впевнена, що частину він витрачає на навчальні потреби, а ще частину відкладає на майбутнє.
Так минали рік за роком, син дорослішав, уже закінчив університет, почав сам працювати. Ну і я вже була не молодого віку, здоров’я теж не те. Вирішила повернутись на батьківщину, шукати роботу вже у своїй країні і може навіть влаштувати особисте життя. Два роки поспіль мені писав один чоловік з нашого міста, чекав, щоб я повернулася на батьківщину і щоб зустрітися. І ось я повернулася.
Син на той час уже одружився, невістка ходила при надії. Що я можу сказати — у квартирі, яка належала мені, син справді зробив ремонт, купив якісну нову техніку. До цього в мене не було претензій. А щодо накопичень, виявилося, що їх взагалі немає. Усі гроші, які я роками надсилала, син витрачав на розваги, на подарунки дівчатам.
Як виявилося, після університету він навіть жодного дня не працював, говорив мені неправду. А навіщо йому було працювати, якщо я надсилала гроші. Виходить, що всі 12 років я працювала заради того, щоби синові добре жилося. У мене немає жодних слів, взагалі нічого. Я у сильній образі на свого сина, на якого я так сподівалася. Звичайно, вина ще й у тому, що сама не відкладала гроші, а поклалася на сина.
Квартиру свою я їм так і залишила, адже щойно приїхала до міста, відразу пішла на зустріч із чоловіком, з яким ми листувалися.
Микола виявився досить статним, приємним чоловіком, ось уже рік, як ми з ним живемо разом в офіційному шлюбі. Так що навіть коли в житті настають негативні моменти, позитивні теж бувають. Сподіваюся, що з цією людиною я буду до кінця.
Щодо сина та невістки, нічим їм допомагати не збираюся, навіть із онуком сидіти не буду. Додуматися, стільки грошей просадити, тепер нехай додумаються заробляти. На своєму горбі я їх везти не буду.
Чи не так? Що скажете з цього приводу?
Фото ілюстративне
