– Тьотю, дайте хлібчика…
З такими словами хлопчик років семи звернувся до мене, коли я снідала в одному вуличному кафе. На око відразу було зрозуміло, що він з неблагополучних. Я ніколи не подавала жебракам, але тут дитина, та ще не грошей, а всього лише хліба просить…
– А може млинці тобі замовити? Будеш?
Хлопчисько закивав з посмішкою, але потім зніяковів:
– А можна я один з собою заберу? У мене вдома сестричка, вона теж їсти хоче…
– Звичайно, можна.
Я замовила велику порцію млинців, йогурт і какао. Хлопчик накинувся на їжу, а поки він їв, я стала розпитувати його.
– А де ж ваші батьки? З ким ви живете?
– Ми живемо з прабабусею, вона старенька, і пенсія у неї маленька, тому я і ходжу їжу добувати… Я не знаю нашого татка, а мамка пропала майже відразу після того, як Міланка народилася. Баба Галя мені не розповідає, куди вона поділася, я питав.
– А ти в школу то ходиш?
– Ні ще, на майбутній рік піду, якщо баба Галя свідоцтво моє знайде, вона забула, де воно. Міланці ось більше пощастило, у неї взагалі цього папірця немає, мамка її вдома народжувала, у ванній, я бачив в щілинку і чув.
У мене волосся стало дибки на голові від розповідей Макара, так звали хлопчика. Він майже доїв вже все, і я запропонувала:
– Можна, я проведу тебе додому, мені хочеться з Міланкою познайомитися?
– Ходімо. Ось цей млинець я їй візьму.
Макар загорнув млинець в серветку, і ми пішли. По дорозі ми зайшли в магазин і купили ще різної їжі. Йти було недалеко, зовсім скоро ми дійшли до якогось напіврозваленого барака. Я навіть уявити не могла, що в таких будинках живуть люди…
Прабабуся Галя лежала на ліжку і кректала, було видно, що вона погано себе почуває. Дворічна Міланка сиділа у неї в ногах і гралася якимись ганчірочками, інших іграшок в кімнаті я не помітила. В цьому будинку було брудно, бідно і сумно. Я спробувала заговорити зі старенькою:
– Бабуся Галю! Як ви себе почуваєте?
– Погано, дочко. Мені б лікаря… Посидиш з онуками?
– Посиджу, бабусю, а вам зараз швидку викличу.
Швидка забрала бабусю Галю в стаціонар, а я забрала дітей до себе додому. Треба було щось вирішувати з ними…
Я, звичайно, не планувала нікого всиновлювати, але віддавати цих дітей в дитячий будинок мені якось не хотілося. Тим більше моя дочка Настуня, якій було чотирнадцять, вже вжилася в роль старшої сестри і з задоволенням займалася з Міланкою і командувала Макаром. Але хто мені дасть опіку без чоловіка? До речі, а я ж не розлучена офіційно поки що…
З колишнім чоловіком ми розійшлися спокійно і залишилися в добрих стосунках, тому він підіграв мені для усиновлення.
А бабусю Галю після лікарні ми відправили в будинок для людей похилого віку, там їй набагато комфортніше, ніж в старому будинку, її годують і медичну допомогу надають. Ми з дітьми відвідуємо її кожні вихідні.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
