З матір’ю я зустрічався в міському парку чи в переповненому транспорті, але завжди робив вигляд, що не знаю цієї жінки. Не раз вона просила пробачення і в батька і в мене, але ми були непохитні. І мені байдуже, що про мене думають люди, коли я проходжу повз материнську хату, яка потроху руйнується, і навіть у її сторону не дивлюся. Успішною і вільною вона хотіла бути, а натомість через довгих вісім років приїхала з чужини, так і не здійснивши своїх мрій.

Мене з восьми років виховував лише батько, Мирон. Згодом, коли його батьки, мої дідусь та бабуся, відійшли, до нас переїхала жити його сестра, тітка Олена. Вона замінила мені материнську ласку. Моя ж мати, Тетяна, бачила себе впливовою персоною, тому одного дня просто зникла, залишивши нас із татом, і поїхала шукати долі за океан, де провела вісім років. Що вона там робила, окрім роботи на низькооплачуваних посадах, залишається невідомим…

Повернулася Тетяна в Україну сама. Не знайшла вона на чужині того фінансового успіху, про який мріяла, тому й повернулася. Кажуть, вона повернулася з великими боргами і зі слідами глибокої втоми на обличчі. Вона тоді вперше спробувала вийти на зв’язок.

Я чув, як вона не раз приходила до нашого будинку й просилася, щоб батько її пробачив. Вона казала, що “це була помилка молодості” і “тепер вона хоче брати участь у вихованні сина”, тобто мене, Івана. Але батько був непохитним у своєму гніві.

– Їдь туди, звідки приїхала! Ти більше не маєш відношення до нашої сім’ї! – його слова були як крига.

Мамі нічого не залишалося, як піти жити до своїх батьків, які мешкали в місті, в іншому районі. Вони також були засмучені її вчинком, але пробачили, бо батьківське серце не має замків.

Нам з батьком було важко матеріально, але тітка Олена робила все, лиш би я не відчував браку уваги й душевного тепла.

Батько працював на двох роботах. Він був майстром на заводі, а ввечері ремонтував автомобілі в приватному гаражі, щоб ні в чому мені не відмовляти.

Інколи ми зустрічались із Тетяною на вулицях міста. Вона щоразу намагалася заговорити, але я лише прискорював крок, роблячи вигляд, що не знаю цієї жінки. Вона намагалася передати через тітку Олену невеликі подарунки, але я їх ніколи не приймав.

Після закінчення університету я вирішив залишитися в місті. У батьківську квартиру я навідувався щовихідних, хоча, дякувати Богу, на той час тато вже щасливо жив із пані Ларисою, яка була його колегою. Пані Лариса була дуже доброю і мудрою, вона цінувала мого батька і дбала про його здоров’я.

Маму батько так і не пробачив. І я його чудово розумію, бо сам не можу забути того почуття, яке вона залишила в моїй душі.

Я знаю, що Тетяна потім знайшла якусь роботу прибиральницею, але через постійні проблеми зі здоров’ям часто її втрачала.

Мати зараз живе сама у старій, приватній хаті своїх батьків, яка потребує ремонту. Там немає сучасних зручностей, і я знаю, що їй важко.

Інколи, коли я приїжджаю в наш район, на мене знайомі дивляться осудливо. Вони знають мою історію, і їм здається, що я занадто черствий, бо за стільки років я так і не зміг пробачити маму й вперто обходжу десятою дорогою її дім.

Але я не можу через себе переступити. Я вважаю, що справжня мама, людина, яка дарує життя, не може так легко відмовитися від своїх обов’язків. Я вже сам батько. У нас із дружиною Катериною ростуть дві донечки – мої принцеси, і я без них не уявляю свого існування. Я постійно думаю, що б мені довелося пережити, якби Катерина одного дня просто вирішила залишити нас і поїхати за “великою мрією”. Це не просто біль, це – зрада.

У п’ятницю я знову їхав на своєму сімейному автомобілі до батька, віз йому й пані Ларисі свіжі фрукти та овочі з ринку, та в сторону материнської хати, яка вже має нахил, я й цього разу не дивився.

Можете мене засуджувати, це ваше право, але я розумію, що ніякий час не забере в мене ту глибоку образу, яка засіла глибоко в серці. Це не просто дитяча травма, це – частина моєї ідентичності.

Я пам’ятаю, як мені було вісім, і тато вперше не прийшов додому вчасно. Він працював на заводі в нічну зміну, а тітка Олена захворіла. Я лишився сам у великій квартирі. Мені було самотньо. Я підійшов до вікна і дивився на вогні міста. І тоді мені вперше прийшла думка: “Чому вона поїхала? Чому їй ми не були потрібні?” Цей момент став точкою неповернення. Образа почала рости.

Батько зробив усе, щоб я не почувався обділеним. Він брав мене на риболовлю, купував мені найкращі на той час велосипеди та конструктори. Він навчив мене столярної справи, навчив ремонтувати. Він був мені і батьком, і матір’ю, і найкращим другом. Він закрив собою ту порожнечу, яку залишила Тетяна.

Якось тітка Олена, яка була дуже набожною, просила мене.

– Іване, – сказала вона, – Бог учить прощати. Хоч би як боляче тобі було, ти мусиш відпустити. Це обтяжує твою душу.

– Я поважаю вашу думку, тітко, – відповів я. – Але я не Бог. Я людина, і мій біль – це не лише біль, це – і урок. Урок того, як не треба чинити зі своїми рідними. Прощення – це не завжди забуття.

Моя дружина, Катерина, знає всю цю історію. Вона – моя підтримка й опора. Вона ніколи не тисне на мене, але одного разу вона сказала щось, що змусило мене задуматися.

– Іване, пробачити – це не означає знову пустити її у своє життя. Це означає звільнити себе від її влади над твоїми емоціями.

Ці слова зачепили мене. Чи дійсно я тримаю образу, щоб покарати її, чи я цим караю себе?

Я вирішив з’ясувати, що ж сталося з нею за ці вісім років. Це було нелегко. Через знайомих мені вдалося дізнатися, що вона працювала на полях, збирала врожай, а потім прибирала в готелях. Її мрія про власний бізнес так і залишилася нездійсненою. Усі гроші, які вона заробляла, йшли на оплату житла і на покриття якихось давніх боргів. Вона повернулася, бо її здоров’я погіршилося. Її просто виснажило важке життя.

Я дізнався, що вона приїхала абсолютно спустошеною, без копійки в кишені, з поламаними надіями. Вона приходила до нас, бо їй просто не було куди подітися. Це не було каяттям душі, а більше – відчаєм. Але навіть це не змогло розтопити мій холод.

Якось я все ж таки переступив через себе. Вона була в лікарні, і я передав їй через медсестру пакет з продуктами та теплий одяг. Анонімно. Я зробив це не як син, а як просто порядна людина, яка не може дозволити, щоб хтось згинув від голоду чи холоду. Це був мій компроміс із власною совістю.

Батько нічого про це не знав. Це був мій маленький секрет, моя власна спроба впоратися з тягарем. Але я все одно не відвідав її, не написав їй. Я зберіг дистанцію.

Я не вважаю себе ідеальним. Я знаю, що моє рішення залишається черствим з погляду суспільства. Але чи має право хтось засуджувати мене за захист свого серця? Я бачив сльози свого батька, я пережив самотність дитинства. І я не можу просто взяти й сказати, що все забуто.

Я будую життя, де відданість і любов – це фундамент. Я вчу своїх дочок, що родина – це найголовніше. Моя історія – це історія про вибір, про наслідки цього вибору.

Я багато разів ставив собі це питання, і хочу спитати у вас, дорогі читачі: чи існує межа для прощення в таких обставинах? І чи обов’язково прощати людину, щоб звільнитися від образи, чи достатньо просто прийняти факт, що минулого не змінити?