За сім днів відпочинку у сестри Наталя отримала чек на 15000 гривень, де був врахований навіть знос кухонної дошки. Орест мовчки виклав гроші, хоча за ці кошти вони могли б тиждень жити в найкращому готелі з басейном.

Наталя завжди вважала, що родинні зв’язки — це щось непорушне, наче старий дуб, який витримує будь-які бурі. Вона виросла у невеликому містечку, де сусіди заходили одне до одного без запрошення, а сільничку чи цукор позичали просто через паркан. Коли вона вийшла заміж за Ореста, то намагалася зберегти ці традиції щирості та взаємодопомоги. Орест, чоловік спокійний і розсудливий, часто підтримував її прагнення бути ближчими до рідні, хоча сам був людиною більш закритою.

Цього року зима видалася надзвичайно сніжною та казковою. Діти мріяли про справжній відпочинок, де можна було б цілими днями кататися на санчатах і ліпити величезних сніговиків. Наталя та Орест планували поїхати до популярного курорту, вже навіть почали переглядати ціни на готелі, які цього сезону просто кусалися. Саме в цей момент на горизонті з’явилася сестра Наталі — Оксана. Вона вже кілька років мешкала у мальовничому передмісті, де поруч був ліс, пагорби та справжня зимова атмосфера.

Оксана зателефонувала сама, наче відчуваючи сумніви сестри. Її голос у слухавці звучав солодко і привітно.

— Наталочко, навіщо вам ті дорогі готелі, де повно чужих людей і шуму? Приїжджайте до нас! У нас великий будинок, місця вистачить усім. Діти пограються разом, ми з тобою наговоримося. Це ж родина, хіба ми не рідні люди?

Наталя розквітла від такої пропозиції. Вона одразу уявила затишні вечори біля каміна, запах домашньої випічки та спільні прогулянки засніженими стежками. Орест спочатку вагався, бо знав характер Оксаниного чоловіка, Ігоря, який завжди вмів рахувати кожну копійку, але піддався на вмовляння дружини.

— Добре, кохана, давай спробуємо. Принаймні зекономимо на проживанні та проведемо час із близькими.

Дорога була довгою, але сповненою сподівань. Автомобіль Ореста був забитий подарунками для племінників, делікатесами та гарним настроєм. Коли вони нарешті під’їхали до двоповерхового будинку Оксани, їх зустріли з посмішками. Господарі провели коротку екскурсію, показавши кімнату на мансарді, де мали оселитися гості. Кімната була невеликою, трохи прохолодною, але Наталя не зважала на такі дрібниці.

Перші два дні все йшло наче за сценарієм доброго фільму. Вони разом снідали, ходили до лісу, діти галасували в снігу. Проте Наталя почала помічати дивні деталі. Кожного разу, коли вони сідали за стіл, Оксана діставала блокнот і щось там ретельно занотовувала.

— Наталко, ти ж знаєш, зараз комунальні послуги дуже дорогі — сказала Оксана під час обіду, коли Орест попросив ще одну порцію запеченої картоплі.

— Звісно, ми все розуміємо — відповіла Наталя.

— Я просто веду облік, щоб потім не було непорозумінь. Ресурси треба берегти.

Наталя лише кивнула, хоча всередині пробіг легкий холодок. Третього дня ситуація почала загострюватися. Орест вирішив прийняти душ після тривалої прогулянки, і щойно він вийшов з ванної кімнати, до нього підійшов Ігор.

— Оресте, ти був у душі п’ятнадцять хвилин. У нас стоїть дуже чутливий лічильник на воду та бойлер, який споживає багато електрики.

— Вибач, я не думав, що це проблема — здивовано відповів Орест.

— Це не проблема, це видатки. Я просто фіксую.

Наступного ранку Оксана запропонувала поїхати на місцевий ярмарок. Вона сказала, що її машина в ремонті, тому краще скористатися автомобілем Ореста. Протягом дня вони об’їхали кілька локацій, заїхали за продуктами, які, до слова, оплачував переважно Орест. Коли вони повернулися додому, Ігор зустрів їх на порозі.

— Як погуляли? Наталю, ти не забула, що за паркування у нашому дворі ми теж платимо податок як за прибудинкову територію?

— Який податок, Ігоре? Це ж приватний будинок.

— Ну, я розрахував амортизацію плитки, по якій їздить твоя важка машина.

Наталя подивилася на Ореста, той лише стиснув губи. Атмосфера ставала дедалі важчою. Оксана, яка раніше була такою привітною, тепер постійно нагадувала про те, скільки коштує прання рушників або використання мікрохвильової печі.

Одного вечора, коли діти вже спали, Оксана запросила сестру на кухню. Вона поклала на стіл той самий блокнот.

— Наталко, я тут підбила попередні підсумки вашого перебування у нас.

— Які підсумки? Ми ж у гостях.

— Гості — це на один день. А ви живете вже тиждень. Ми з Ігорем порахували: проживання, гаряча вода, використання кухні, опалення вашої кімнати, амортизація постільної білизни. Також ми врахували мій час, який я витратила на приготування їжі.

Наталя відчула, як серце почало битися частіше. Вона відкрила блокнот і побачила цифри, які перевищували вартість того самого готелю, від якого вони відмовилися.

— Оксано, ти серйозно? Тут написано навіть за використання серветок і солі.

— А ти думала, що в казку потрапила? Життя зараз непросте. Ми надали вам комфорт, домашній затишок. У готелі ви б заплатили більше за такі умови.

— Але ми привезли повний багажник продуктів! Ви самі їх їсте разом із нами.

— Це був ваш внесок як гостей, подарунки не рахуються в оплату послуг — холодно відрізав Ігор, який зайшов на кухню.

— Знаєш, Оксано — почала Наталя, намагаючись стримати тремтіння в голосі — я завжди думала, що ми сестри. Що ми можемо розраховувати одна на одну просто так.

— Рідня ріднею, а гроші люблять порядок — Оксана підсунула блокнот ближче.

Наталя мовчки піднялася до своєї кімнати. Орест уже не спав, він чув частину розмови.

— Ми їдемо завтра вранці — коротко сказав він.

— Ти чув ці цифри? — запитала Наталя.

— Чув. Це дорожче, ніж у столиці під час свят.

Ранок був туманним і незатишним. Орест швидко завантажив речі в машину. Діти не розуміли, чому вони так поспішають, але відчували напругу дорослих. Перед тим як сісти в авто, Орест дістав гаманець.

— Ось, тут вся сума згідно з вашим списком. І навіть трохи більше — за повітря, яким ми тут дихали.

Ігор спокійно взяв гроші, перерахував їх і кивнув.

— Все вірно. Щасливої дороги. Будете в наших краях — заїжджайте.

Оксана навіть не вийшла на поріг, щоб попрощатися. Вона лише закрила фіранку на вікні другого поверху.

Вся дорога додому пройшла в мовчанні. Наталя дивилася на засніжені поля, які більше не здавалися їй чарівними. Вона відчувала порожнечу там, де раніше була любов до сестри. Це була найдорожча відпустка в її житті, і ціна вимірювалася не лише папірцями в конверті.

Коли вони нарешті переступили поріг своєї квартири, Орест обійняв дружину.

— Не сумуй. Тепер ми точно знаємо, скільки коштує їхня гостинність.

— Я просто не можу повірити, що вона так вчинила. Ми ж ділили з нею все в дитинстві.

— Люди змінюються, Наталю. Іноді жадібність стає сильнішою за кров.

Минув місяць. Оксана жодного разу не зателефонувала, щоб дізнатися, як вони доїхали. Наталя теж мовчала. Вона зрозуміла, що цей рахунок був не просто за воду чи світло. Це був рахунок за їхні стосунки, який вона оплатила повністю, закривши цю сторінку свого життя.

Чи бували у вашому житті випадки, коли найближчі люди оцінювали вашу родинну любов у конкретну грошову суму? Чи вважаєте ви нормальним виставляти рахунок родичам за гостинність, якщо вони затрималися довше, ніж на вихідні? Розкажіть свої історії в коментарях, для нас дуже важливо почути вашу думку та досвід. Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця розповідь змусила вас замислитися про справжні цінності, це допоможе поширити цю важливу тему.