Сидячи за столом, Женька пережував їжу. І хотів запитати:
— Цікаво, і чому я на тата не схожий? — П’ятирічний Женька хитро глянув на маму. – Може, я не його син?
За столом стало тихо. Тато, відсунувши тарілку з супом, подивився на сина, потім повільно перевів погляд на дружину. Та чомусь почервоніла і, дивлячись на сина, сталевим голосом запитала:
— Хто тобі це сказав?
— Вже, сказали. — голос Женьки став ще хитрішим. – Що я на тата не схожий.
— Перестань говорити дурниці. — Батько намагався тримати себе в руках. – Подивись уважно, носи у нас із тобою схожі?
— Подібні. — кивнув син.
— А очі?
— І очі схожі, – знову кивнув син.
— Покараю. – Раптом тихо сказала дружина, дивлячись у порожнечу.
— Кого? – Чоловік навіть спробував усміхнутися.
— Ще не знаю. — Дружина грізно подивилася на сина й спитала: — І все-таки хто тобі це сказав? Ну? Говори!
— Не кричи на дитину! – Тато тремтячою рукою погладив сина по голові. – Він не винен. Якщо хтось і винен, то сама розумієш, хтось.
— Що?! – спалахнула мама. – Ти думаєш, про що говориш? Ти що, мене в чомусь підозрюєш?
— Якщо ти не винна, що ти так нервуєшся?
— Я не нервую! Але коли про мене говорять такі дурниці.
— Про тебе ще ніхто нічого не говорив!
— А ці твої натяки? А плітки, які наш син збирає та приносить у дім! Якщо ти мене підозрюєш, то ти мене не любиш!
— Може, це ти мене не любиш?
— Мам, тату, ви чого? – здивовано спитав син. – Все ж таки просто. – Батьки миттєво замовкли й дивилися на сина. На кухні знову повисла пауза.
— Що просто? – Нарешті, запитала мама.
— Просто. — Син знизав плечима. – Для того, щоб я став схожим на тата, мені треба молоток та пилку.
— Чого?!
— Ну, я сьогодні в групі стілець зламав. Знову. Тамара Іванівна каже: І чому ж ти, Женю, на свого тата не схожий? Може, ти не його син? Він тут нам у садку все лагодить, а ти все ламаєш. Тату, ти мені пилу з молотком даси? Стілець то полагодити треба.
Мама раптом почала плакати, а тато реготати. Син дивився на батьків і не розумів, що це з ними трапилося?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
