За всі шістнадцять років шлюбу я так і не стала ідеальною невісткою: Світлана Петрівна щоразу нагадує, що її дочка Аліна знає, як правильно жити і навіть як правильно купити мені пальто. Після кожного візиту до її будинку, де я чую ці постійні порівняння і поради, я тиждень не можу прийти до тями, але цього разу я вирішила, що мовчати більше не буду

Мені вже минуло тридцять п’ять, я зріла жінка, яка виховала двох синів і ділить побут із чоловіком Григорієм майже шістнадцять років. Здавалося б, я маю бути впевненою і незалежною, але щойно на горизонті з’являється Світлана Петрівна, мати мого Грицька, я миттєво перетворююся на невпевнене дівчисько, яке не знає, куди подіти руки. Це моя найбільша слабкість.

Моєму шлюбу незабаром шістнадцять років, але я так і не змогла знайти спільну мову з матір’ю чоловіка. Я не вірю її рідкісним дзвінкам, не вірю її фальшивій усмішці під час зустрічей — взагалі нічому. Моя внутрішня настороженість стосовно цієї жінки стала настільки невід’ємною частиною мого характеру, що, мабуть, уже й не зникне.

Ми давно живемо окремо. Спочатку це було наше спасіння від її всеохоплюючого контролю, але й на відстані її присутність відчувається. Вона, можна сказати, не бере участі у житті онуків: не возить їх на екскурсії, не допомагає мені, коли Гриша у відрядженні. Вона чекає, що ми самі, як на аудієнцію, будемо приїздити до неї в її заміський будинок, на її територію, привозячи дітей.

Після таких обов’язкових, але рідкісних поїздок, які бувають двічі-тричі на рік, я повертаюся до нашого міста і ще тиждень ходжу сама не своя. Усе через її манеру спілкування: вона нібито мила і гостинна, але постійно намагається з’ясувати наші фінансові справи, дізнатися про наші доходи, розмір заощаджень, а також не забуває дати мільйон непроханих порад.

Світлана Петрівна, яка довгий час працювала головним економістом на заводі, постійно порівнює наше життя з життям її дочки, Аліни, моєї зовиці. Аліні вже за сорок, вона ніколи не була одружена, живе у власній квартирі й, звичайно ж, є ідеальним взірцем для наслідування.

Одного разу, коли ми приїхали до них на сімейний обід, і я сподівалася, що ми просто тихо посидимо і поїдемо, Світлана Петрівна вирішила обговорити нашу нову кухню. Це сталося за столом, коли діти гралися у вітальні.

– Олю, скажи мені чесно, а навіщо ви з Гришею взяли ту кухню оливкового кольору? Вона ж зовсім не практична! І чому саме модульну?

– Світлано Петрівно, ми довго обирали. Нам з Грицем дуже сподобався цей відтінок, він гарно поєднується з підлогою.

– Сподобався? Аліні от ніколи не сподобався б. Вона б подивилася на перспективу, на те, як вона виглядатиме через п’ять років. Вона б узяла бежеву класику. І взагалі, я бачила ваші фото. У вас же там навіть нема острова для готування.

– Наша кухня невелика, нам не потрібен острів. І ми згодні, що нам потрібен час, щоб звикнути.

– Звикнути? Ви ж могли заощадити і купити дорожчий, кращий стіл для вітальні! Ви ж знаєте, наскільки мій син дорожить сімейними зборами. А у вас там що? Якийсь маленький розкладний столик?

– Ми поки не можемо дозволити собі…

– Ой, не кажіть мені про це! Аліна купила собі стіл у першу чергу, хоча вона живе сама! Бачиш, уміє розставляти пріоритети. Чому ти не навчиш мого сина, як правильно розпоряджатися вашими фінансами?

Ця ситуація впливає на мене і на мій емоційний стан, це зрозуміло. Я постійно намагаюся встановити особисті кордони, але, звісно, хотілося б просто мати добрі, здорові стосунки, а не цю постійну боротьбу.

Я думаю, головна моя помилка була в тому, що на початку нашого сімейного життя я не змогла чітко окреслити межі зі Світланою Петрівною та Аліною. Я була дуже доброю, відкритою, думала, що щирістю можна заслужити повагу. Мабуть, треба було бути більш хитрою і рішучою.

На початку, коли ми тільки побралися, я дуже старалася її завоювати. Ми були молодими, мені було двадцять, Грицьку двадцять один, обидва були студентами. Я готувала її улюблені страви, часто телефонувала, намагалася слухати її довгі монологи про її роботу і сімейні історії. Вона ж не соромилася щоразу нагадувати, що я – не та партія, яку вона бажала бачити поруч зі своїм сином.

– Олю, твоє місто таке маленьке. Чому ти вибрала наш університет? У вас же, здається, були там якісь перспективи, чи не так? – запитувала вона з напускним інтересом.

– Мамо, ми самі вирішили жити тут, – намагався тоді пояснити Гриша.

– Звісно, вирішили. Ти ж приїхала, і мій син мусив заради тебе залишитися. Я б не хотіла, щоб він так далеко від мене жив. Я ж йому потрібна.

Я мовчала, намагаючись зберегти мир, вірила, що з часом вона побачить, як ми кохаємо одне одного. Але роки йшли, з’явилися діти – Максим та Андрій, – а її ставлення залишалося незмінним, хіба що контроль посилювався.

Через кілька років ми переїхали в нашу першу власну квартиру. Це було далеко від її заміського будинку, і це дало мені велике полегшення. Але й це вона не пропустила повз.

– Гришо, а чому ви обрали такий старий будинок? Там же все сиплеться! Хіба не можна було купити ближче до мене, щоб я могла приїжджати і допомагати з онуками? Я ж не можу їхати дві години в той район!

– Мамо, ми впораємося. Ми самі вирішили, – наполягав чоловік.

– Ваше рішення! Я знаю, чия це ідея. Оля, ти завжди прагнула відірвати мого сина від мене, його матері!

Чим більше я намагалася її поважати, тим більше вона вимагала і шукала в мені недоліків. Найбільше мене дратувало порівняння з Аліною.

– Олю, ти бачила, який новий телефон купила собі Аліна? Це ж остання модель, дуже дорога. А ти ходиш із тим старим, який Гриша тобі подарував ще два роки тому. Може, ти попросиш його купити такий же, як у неї?

– Аліна живе сама, їй легше накопичувати, – намагалася я спокійно пояснити.

– Це тому, що Аліна розумна і дуже практична! Вона не кидалася у вир з головою, як деякі. Вона спочатку досягла стабільності. А тобі треба бути більш економною. Подивися, як Аліна організувала свою роботу, вона постійно розвивається. А ти? Ти тільки втомлена з дітьми.

Я усвідомила, що ця людина ніколи не буде мене приймати. Моє відчуження ставало все глибшим. Я почала скорочувати наші візити до мінімуму — лише на великі свята, щоб не образити Грицька. Чоловік бачив мої муки і підтримував, зменшуючи власне спілкування з матір’ю, але не забороняв їй бачитися з онуками, це був його принцип.

Одного разу, ми сиділи на її веранді, і я вирішила спробувати встановити межі прямо.

– Світлано Петрівно, я хочу попросити вас. Коли ви говорите про наші фінанси, про наші рішення щодо квартири, про мій зовнішній вигляд, це мене дуже засмучує. Ми дорослі люди, і ми самі вирішуємо, як нам жити. Будь ласка, давайте обговорювати лише дітей та якісь нейтральні теми.

– Олю, що це за претензії? Я просто хочу добра своєму сину й онукам. Я ж їхня мати і бабуся! Це мій обов’язок – скерувати вас, показати, як краще. Ти завжди така різка і невдячна. Я ж не ображаюся, коли ти приїжджаєш у гості з якимось символічним подарунком, а я півдня готую для вас усіх.

– Ми приїхали з дітьми, привезли торт, а Гриша допоміг вам відремонтувати полицю у коморі. Ми завжди допомагаємо, – я відчула, як моє серце пришвидшило ритм, але голос намагалася тримати рівним.

– Ох, це все не те. Ось Аліна вчора прислала мені кур’єром новий теплий плед. Вона знає, як потішити матір.

Я зрозуміла, що будь-яка спроба діалогу – це марна трата моєї енергії. Вона не слухає, вона просто продовжує свій монолог про те, як ми маємо жити. З того моменту я змінила тактику. Я припинила виправдовуватися, я припинила доводити свою правоту. Коли вона починає свої менторські настанови чи порівняння, я просто перемикаю тему або дивлюся у вікно.

Я почала жити за правилом мінімальної відповіді та абсолютної незгоди.

– Олю, ти впевнена, що не варто віддати Максима на музичну школу? Це ж так розвиває!

– Максим займається малюванням, Світлано Петрівно. А у вас дуже гарні троянди цього року, хто вам допомагав їх саджати?

– Так, добре. А ти не думала про те, щоб знайти роботу ближче до дому? Аліна вважає, що ти витрачаєш забагато часу на дорогу.

Я посміхнулася, і звернулася до чоловіка:

– Гришо, ти приніс ті іграшки, які ми купили дітям? Давай покажемо їх Андрію.

Ця нова тактика не призвела до ідеального примирення, але я більше не відчуваю себе розтоптаною дівчинкою. Я просто не дозволяю її словам впливати на мій емоційний стан. Я нарешті змогла захистити свій внутрішній простір. Моє щастя – це мій чоловік і мої сини, і це головний мій пріоритет.

Я досі хочу мати теплі стосунки, але вже усвідомила, що від цієї людини я їх не отримаю. Повертаючись з її дому, я відчуваю себе змученою, але не розтоптаною. Я вчуся відфільтровувати її слова, сприймаючи їх як коментарі сторонньої людини, яка не має впливу на моє життя.

Зважаючи на цю ситуацію, на мій багаторічний досвід та постійні спроби зблизитись, чи варто мені взагалі продовжувати ці рідкісні зустрічі, чи краще остаточно перейти на режим “лише чоловік і онуки” для збереження власного ментального здоров’я?