– …Загалом, вихід один – звільняйся і сиди з сином вдома! – заявив чоловік тридцятирічній Дарині. – Через твою роботи ми і так сина мало не упустили. Добре, що вчасно схаменулися ще…
Дарина завжди дуже пишалася тим, що працювала і заробляла собі на життя практично з сімнадцяти років, ні у кого ніколи на шиї не сиділа і навіть в декреті толком не була – вийшла вже через півроку, залишивши сина з нянею-далекою родичкою.
І навіть совість Дашу не перейматися, як багатьох працюючих мам: про таку няні, як їх тітка Валя, можна було тільки мріяти. Дитина була і нагляду, і облизав з усіх боків – до того ж сидів ні з чужою людиною, а з троюрідною бабусею.
Потім був дитячий садок з двох років, на підхваті, на випадок хвороби в основному та сама тітка Валя. Даша завжди пишалася тим, що її син чудово пішов в садок, легко адаптувався, майже не хворів.
Везіння продовжилося і в школі: перший клас пройшов як по маслу, точно так же, легко і непомітно, прослизнули другий, третій, четвертий. Син носив п’ятірки, читав вірші на шкільних конкурсах, із задоволенням ходив на групу подовженого дня і займався в шкільній секції футболу.
Вже з другого класу сам повертався додому, робив уроки, збирав портфель, завжди пам’ятав розклад і майже ніколи нічого не плутав.
Подруги навколо сиділи з дітьми роками, і Даша такого не розуміла.
Їхні проблеми здавалися якимись надуманими. Не хочеш працювати – так і скажи, нічого прикриватися дитиною. Хворіє? Погано ходить в садок? – всі діти хворіють, але ті, хто хоче, як-то же викручуються. А вже зі школярем сидіти вдома і зовсім нонсенс.
– Ми всі були дітьми, з нами в такому віці ніхто не сидів, – повчально говорила Даша. – Часи змінилися? – дурниці. Просто раніше не було можливості у жінок не працювати і всі працювали. А зараз розледачіли. Сидять вдома, квочка, серіали дивляться і скаржаться на життя…
До домогосподаркам вона ставилася з образливою часткою поблажливості.
– Даш, слухай, чого хотіла запитати! – дзвонила їй вечорами сусідка, мама однокласника, домогосподарка зі стажем. – Ви математику зробили? А слова ці як оформили? У рядок або в стовпчик? А виріб на конкурс робите?
– Не маю уявлення! – весело відповідала Даша. – Я навчанням не займаюся!
– Тобто… як це, не займаєшся? – немов би навіть лякалася сусідка. – Що і зошити не перевіряєш? І вироби не робиш?.. А… як же ???
– Дитина повинна вчитися сама! – заявляла Даша. – Я школу закінчила багато років назад. Падалка робити, доповіді писати? Ні вже!
Все йшло чудово до минулого року, до п’ятого класу.
У п’ятому класі інтерес до навчання у сина якось помітно згас, з’явилися четвірки, а там і трійки. У школі знизували плечима – мовляв, п’ятий клас непростий, адаптація до середньої школи, у всіх дітей дещо падає успішність.
Продовженого дня в школі вже не було, уроки син став робити абияк, подружився з такими ж самостійними хлопцями. До кінця року стало зрозуміло, що дитину несе не туди.
Дарина сварилася, переконувала, намагалася мотивувати, карати, аж до того, що в останню чверть відключили будинки інтернет – все було марно.
П’ятий клас закінчили з чотирма трійками з основних предметів, шумно видихнули і відправилися на канікули, впевнені, що це і був горезвісний перехідний вік, і з шостого класу все почнеться з чистого аркуша і буде добре.
Влітку, як завжди, був табір, поїздка до бабусі на місяць, відпустка з батьками – політ відносно нормальний.
А з першого вересня почалося пекло. Дитина абсолютно відбився від рук, бреше, демонстративно не вчиться і так далі.
У п’ятницю були збори, Дарина повернулася звідти сама не своя. Це у дитини, у якого ще рік тому трійка була нонсенсом і подією. Але найбільше лякає компанія – хлопці, виявляється, вже на обліку стоять і те, що їх син поки ще ходить в благополучних – справа часу.
Розповіла чоловікові, той теж чорніше хмари. Всі вихідні судили і вчили, як бути. Найприкріше, що чоловік, здається тепер все валить на Дарину – упустила дитину, на роботу, бачте, вийшла, все через неї! Народила – треба виховувати!
Вихід на роботу – це була її примха і ось тепер вона виходить боком всім.
– Звільняйся і сиди вдома! – кричить чоловік. – Поки не пізно! Води за руку, значить! І нічого на мене так дивитися. Он, сусідка водить і нічого, двоє дітей – відмінники. А ти і з одним не впоралася. Відводь, зустрічай, годуй обідом, на гуртки запишемо. І уроки з ним роби… Так, як в першому класі, все перевіряй! А після роботи я буду підключатися – буду займатися з ним програмуванням, нічого в інтернет просто так сидіти…
В глибині душі Дарина згодна, що треба терміново щось робити кардинальне.
Але звільнятися з роботи зовсім не хочеться. Робота хороша, цікава, таку знайти потім та ще в сорок років з перервою – не просто. Вона з маленьким щось сином не сиділа, а тепер?
Варити борщі, возити на гуртки, в школу водити за руку, робити з ним математику та англійську – ну це взагалі, враховуючи, що зростанням синок вже з маму. Як це буде виглядати? Чи не зненавидить чи син її за таку опіку? Адже може стати тільки гірше. Та й не звик він до такого, адже з третього класу з ключем на шиї.
Та й саме сидіння вдома лякає Дарину до тремтіння. Чи не її це. Це ж почаркуватися можна – день за днем одне і те ж … Теоретично, можна піти на напівзаходи, знайти роботу на півдня, але… де? Підлогу мити або пошту розносити – так начебто не та ситуація. А робота в офісі – скрізь на повний робочий день…
Тьотя Валя, стара няня, вже на виручку не прийде – людина вона м’який, неконфліктний, ідеальна для немовляти, а ось для Сбрендівшій підлітка вже не те. Та й вік у неї вже похилий.
Невже і справді – звільнятися і сидіти? Допоможе? Або буде тільки гірше всім?
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!