Якось мій шеф пішов у відпустку, а я його заміняв.

І ось підходить до мене співробітник Денис: хлопець-студент, місяців зо два, як влаштувався:

– Відпустіть, будь ласка, на дві години з урахуванням обіду.

Я питаю:

– А що таке, що сталося? – ну не можу я так відпускати людей, тим більше, я його ледве знаю.

Дивлюся, мнеться, зніяковів якось. Кажу:

– Ну, говри, як є, мені ж треба знати, куди ти подівся, якщо спитають. Папірець писати на відгул зрештою.

Денис:

– Та мені розписатися треба, одружуюся, запис о другій годині. Я швидко.

– Нічого собі, і що, ти потім знову на роботу зібрався?

– Ну так, ми ж просто розпишемося і все, навіть батьків не буде. Та й грошей особливо нема.

Взяв я на себе відповідальість, говорю Денису:

– Добре, йди на весь день.

Зганяв я по відділу – зібрав трохи грошей. Даю йому, кажу: на, це тобі від нас на весілля, йди, йди. Прикрию. Хоч у кафе дружину запроси або в кіно.

Ледве впхав йому той конверт, і Денис втік, запізнювався вже.

Наступного прийшов щасливий, стіл невеликий накрив. Дякував потім мало не щодня. Приємно ж!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com