Замість того щоб закрити борг у 7000 гривень за комунальні послуги, мій чоловік купив матері сонцезахисні окуляри. Те, що я побачила в її очах через ті скельця, змусило мене діяти негайно.

Ми з Романом побралися сім років тому і спочатку все здавалося цілком логічним. Ми були молоді, сповнені надій та вірили, що кохання здатне подолати будь-які побутові негаразди. Мій чоловік завжди вирізнявся особливою турботливістю щодо своєї матері, Галини Петрівни. Я спочатку навіть захоплювалася цим. Думала, що якщо чоловік так шанує жінку, яка дала йому життя, то і мене він буде носити на руках. Проте реальність виявилася набагато складнішою і менш привабливою.

Галина Петрівна завжди була жінкою з претензією на високий стиль. Вона ніколи не працювала на важких роботах, тримала себе як справжня аристократка, хоча жила у звичайній квартирі на околиці міста. Коли ми почали жити разом, Роман відразу попередив, що допомога мамі — це його святий обов’язок. Я погодилася, адже ми обидва непогано заробляли. Але з часом наші доходи стали стабільними, а от апетити Галини Петрівни зростали в геометричній прогресії.

Останні кілька місяців стали для нашої родини справжнім випробуванням. Ціни на комунальні послуги підскочили, оренда нашої квартири теж не стоїть на місці, а дітям постійно потрібно щось нове: то взуття, яке стало малим за місяць, то підручники, то гуртки. Ми з Романом почали рахувати кожну копійку. Я забула, коли востаннє купувала собі нову сукню, а мій старий телефон вже ледь тримає заряд.

Минулого вівторка ситуація дійшла до критичної межі. У нас залишилася зовсім невелика сума до зарплати, якої мало вистачити якраз на оплату рахунків та скромне харчування. Роман прийшов додому трохи похмурий, але з порожніми руками.

— Романе, ти забрав гроші, які відкладали на оренду? — запитала я, помітивши, що конверт у тумбочці спорожнів.

Він відвів погляд і почав розшнуровувати черевики, намагаючись не дивитися мені в очі.

— Мамі терміново знадобилися гроші, Олено.

— Знову? Ми ж минулого тижня передавали їй значну суму. Що сталося цього разу?

— Вона сказала, що це питання її душевного спокою. Ти ж знаєш, яка вона чутлива.

Я відчула, як всередині все починає закипати. Душевний спокій — це чудово, але як щодо нашого спокою, коли господар квартири зателефонує і запитає, де оплата?

Наступного дня я вирішила навідатися до Галини Петрівни без попередження. Хотіла поговорити відверто, пояснити, що ми зараз у скрутному становищі. Коли я відчинила двері своїм ключем, у квартирі пахло чимось дуже дорогим і вишуканим. Це був аромат елітних парфумів з нотками сандалу та рідкісних квітів.

Галина Петрівна сиділа у кріслі, загорнута у новий шовковий халат, а на столику перед нею стояла витончена коробочка.

— Олено, люба, ти так вчасно! Подивися, яку неймовірну річ мені вдалося дістати. Це лімітована колекція аксесуарів, — промовила вона з легким усміхом.

Я подивилася на ту хустку, яка коштувала, мабуть, як половина нашої оренди.

— Галина Петрівно, Роман віддав вам гроші, які були призначені за наше житло. Ви знали про це?

Вона граційно поправила зачіску і відпила чай із порцелянової чашки.

— Гроші — це лише папір, дитинко. А краса та відчуття власної гідності — це те, що тримає нас на плаву. Я не можу відмовити собі в маленьких радощах лише тому, що у вас виникли тимчасові труднощі.

— Тимчасові труднощі? Наші діти ходять у куртках, які їм уже тиснуть, а ви купуєте шовк за ціною золота!

Галина Петрівна зітхнула, ніби я була нерозумною дитиною, яка нічого не тямить у житті.

— Роман завжди був добрим сином. Він розуміє, що мати має виглядати відповідно.

Я повернулася додому в стані повного розпачу. Коли Роман прийшов з роботи, ми знову почали цю розмову.

— Твоя мати купує дорогі дрібнички, поки ми думаємо, як дотягнути до кінця тижня. Це нормально?

— Олено, не починай знову. Вона літня людина, їй потрібно відчувати, що вона ще чогось варта.

— А ми? Ми не варті того, щоб жити без боргів? Ти бачив, у чому ходять твої діти?

— Я знайду підробіток. Все буде добре.

— Ти вже пів року обіцяєш знайти підробіток, але всі додаткові гроші все одно йдуть до неї.

Я бачила, як Романові важко розриватися між нами, але водночас я розуміла, що він сам створив цю систему. Він дозволив своїй матері маніпулювати собою, використовуючи почуття провини та обов’язку.

Минув ще тиждень. Власник квартири зателефонував і поставив ультиматум: або гроші завтра, або ми звільняємо приміщення. У мене не було іншого виходу, як піти до Галини Петрівни знову, але цього разу я була налаштована дуже рішуче.

Коли я прийшла, вона приміряла нові сонцезахисні окуляри відомого бренду.

— Ви повинні повернути гроші, які взяли у Романа минулого вівторка, — сказала я прямо з порога.

— Які гроші? Я їх уже витратила. Ти ж знаєш, що акції на такі речі не тривають вічно.

— Ви витратили гроші на окуляри, коли нам загрожує виселення? Ви при своєму розумі?

Галина Петрівна піднялася зі стільця, її обличчя стало холодним.

— Не смій так зі мною розмовляти у моєму домі. Роман дає мені те, що вважає за потрібне. Якщо ви не можете налагодити свій побут, то це ваша вина, а не моя.

— Ви просто тягнете з нього соки. Ви бачите лише себе і свої забаганки.

— Я бачу жінку, яка вміє себе цінувати. А ти просто заздриш, що мій син любить мене більше, ніж твої претензії.

Ці слова боляче зачепили мене. Я вийшла від неї, відчуваючи порожнечу. Чи справді Роман любить її настільки, що готовий пожертвувати добробутом власних дітей? Чи це просто слабкість характеру, яку він прикриває благородними намірами?

Ввечері вдома відбулася фінальна розмова. Я поставила сумки посеред кімнати.

— Що це означає? — запитав Роман, бліднучи на очах.

— Це означає, що я більше не можу так жити. Я забираю дітей і їду до своїх батьків. Там вони принаймні будуть ситі і матимуть дах над головою.

— Але ми ж сім’я! Ми маємо бути разом у важкі часи.

— Ми не сім’я, Романе. У цій сім’ї є ти, твоя мати та її нескінченні забаганки. А ми з дітьми — лише додаток, який має терпіти та економити.

— Я поговорю з нею. Я пообіцяю, що більше не буду давати так багато.

— Ти вже це казав. Тисячу разів. Але як тільки вона починає скаржитися на поганий настрій, ти знову відкриваєш гаманець.

— Олено, зачекай. Дай мені останній шанс.

Я подивилася на нього і зрозуміла, що нічого не зміниться. Галина Петрівна завжди знайде спосіб виманити гроші на черговий аксесуар, а Роман завжди знайде виправдання, чому він не може відмовити.

Я пішла. Зараз я живу у батьків, діти нарешті отримали новий одяг, а я потроху починаю приходити до тями. Роман дзвонить щодня, каже, що мати образилася на нього через те, що він перестав давати гроші в колишньому обсязі. Він просить повернутися, але я не впевнена, що хочу знову стати частиною цього театру однієї актриси.

Галина Петрівна навіть не зателефонувала, щоб запитати, як справи у онуків. Для неї ми просто зникли, як тільки зникло джерело фінансування її розкішного життя. Вона продовжує викладати фото у соціальних мережах, демонструючи нові покупки та безтурботну посмішку.

Нещодавно я побачила її на вулиці. Вона йшла гордою ходою, на шиї майоріла та сама шовкова хустка, а в руках була нова сумочка. Вона навіть не помітила мене, або вдала, що не помітила. Її світ залишився незмінним, у ньому немає місця для чужих проблем, навіть якщо ці проблеми створені її власними руками.

Я часто думаю, чи була у мене можливість змінити ситуацію раніше. Можливо, варто було бути жорсткішою з самого початку? Чи, можливо, це просто тип людей, яких неможливо виправити? Мій чоловік залишився між двома вогнями, і, здається, цей вогонь випалив усе, що ми будували роками.

Тепер я намагаюся будувати життя заново, покладаючись лише на себе. Це важко, але принаймні я знаю, на що йдуть мої кошти. Я більше не відчуваю провини за те, що хочу купити фрукти дітям замість того, щоб оплачувати чийсь черговий каприз.

А як ви вважаєте, чи повинна допомога батькам мати межі, особливо коли вона шкодить власній родині та дітям? Чи можливо перевиховати дорослого чоловіка, який перебуває під повним впливом своєї матері?

Поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила вас, і обов’язково напишіть свою думку в коментарях, адже для мене це дуже важливо. Ваші поради та підтримка допомагають мені рухатися далі і не втрачати віру в краще майбутнє. Чи варто давати Романові ще один шанс, чи це шлях в нікуди?