Запах ударив у ніс ще на сходовому майданчику, а за дверима моєї квартири сміялися незнайомі жінки. Я стояла з двома валізами, рюкзаком молодшої доньки й пакетом із дорогою, поки одинадцятирічний Назар намагався вставити ключ у замок. Ми щойно повернулися до Чернівців після майже року в Польщі, де жили у моєї тітки, і я всю дорогу повторювала дітям, що нарешті їдемо додому. Я мала знову працювати в офісі, діти — повернутися до своєї школи, а наше життя нарешті мало стати хоч трохи передбачуваним.

Ключ не повертався.

Я набрала маму.

— Мам, ти замок міняла?

— А ви вже приїхали? Зараз відкрию.

Двері відчинилися.

На порозі стояла моя мама, Галина Степанівна, у рожевому фартуху. За її спиною в коридорі висіли три жіночі куртки.

— Заходьте швиденько, тільки тихіше, бо я працюю.

Я переступила поріг і зупинилася.

У нашій великій кімнаті, де раніше стояв диван і Назарів письмовий стіл, тепер були два білі столи, лампи, коробочки з матеріалами, стерилізатор і полиці з десятками баночок. Біля вікна сиділи дві незнайомі жінки. Одна сушила нігті під лампою, друга пила каву.

Мій диван був присунутий до стіни.

Назарового столу не було взагалі.

— Мам, що це?

Вона здивувалася.

— Я ж казала, що почала приймати клієнток.

— Ти казала, що іноді робиш знайомим манікюр.

— Ну так клієнтки й з’явилися. Не сидіти ж без роботи.

Дев’ятирічна Соломія потягнула мене за рукав.

— Мамо, а де наше ліжко?

Галина Степанівна спокійно відповіла:

— У меншій кімнаті. Я там усе компактно переставила.

Я зайшла туди.

Два дитячі ліжка стояли майже впритул.

Моя шафа була забита маминими речами.

Половини дитячих іграшок не було.

— А наші речі де?

— Частину віднесла в підвал. Вам же все одно не було.

Я повернулася до неї.

— Мам, це моя квартира.

Вона одразу змінила тон.

— Сніжано, тільки не починай перед людьми. Я тут майже рік усе оплачувала.

І тоді одна з клієнток попросила:

— Галино Степанівно, а можна ще кави?

Мама пішла на мою кухню варити їй каву.

А я залишилася посеред власної квартири й уперше відчула себе там гостею.

Квартира дісталася мені ще задовго до поїздки в Польщу. Невелика двокімнатна, на четвертому поверсі старого будинку, зате моя. Ми з колишнім чоловіком певний час жили там разом, а після розлучення я залишилася з Назаром і Соломією.

Легко не було.

Аліменти приходили невеликі й не завжди вчасно. Я працювала економісткою в торговельній компанії, рахувала кожну велику покупку й довго збирала навіть на нову пральну машину Samsung.

Потім компанія перевела частину працівників на дистанційний режим. Моя тітка, яка давно жила у Польщі, запропонувала:

— Приїжджай із дітьми до мене. Поживете якийсь час, витрати менші будуть, трохи відкладеш.

Я погодилася.

Маму попросила лише доглядати за квартирою.

— Живи там, якщо хочеш, — сказала я. — Так навіть спокійніше. Тільки нічого серйозно не змінюй, бо ми повернемося.

— Та що я там зміню? — відповіла вона. — Квіти поливатиму й комунальні оплачуватиму.

Перші місяці все було нормально.

Потім мама закінчила курси манікюру.

Я підтримала.

Навіть переказала гроші на хорошу лампу.

— Може, почну трохи заробляти, — раділа вона.

— Звичайно. Чому ні?

Спочатку вона приймала подруг.

Потім подруг подруг.

На відеозв’язку якось показала новий стіл.

— Купила собі робоче місце.

Я запитала:

— А де він стоїть?

— У великій кімнаті. Там світла більше.

Мене це трохи зачепило, але я промовчала.

Один стіл можна було прибрати.

Тільки одним столом усе не закінчилося.

Перший конфлікт стався вже на другий день після нашого повернення.

Назар мав онлайн-заняття з математики. Він сів із ноутбуком Lenovo на кухні, бо його письмовий стіл мама винесла.

Через десять хвилин у двері подзвонили.

Прийшла клієнтка.

Потім ще одна.

З великої кімнати долинали розмови й сміх.

Назар зачинив кухонні двері.

Мама зайшла:

— Не закривай, тут душно.

— У мене урок.

— То вдягни навушники.

Я втрутилася:

— Мам, у нього заняття. Можна хоча б годину без клієнтів?

Вона подивилася на мене.

— Сніжано, вони записані.

— Але ми тепер тут живемо.

— А я що, не живу?

— Живеш. Але квартира не салон.

Мама аж руки розвела.

— І з чого мені заробляти? Ти мені зарплату платитимеш?

Клієнтка все чула.

Я замовкла.

Назар провів урок у навушниках.

Наступного дня я попросила повернути його письмовий стіл.

Мама відповіла:

— Я його віддала сусідці.

— Як віддала?

— Він заважав.

— Це був стіл Назара.

— Та купиш інший.

Я не повірила.

— Ти віддала чужу річ без дозволу?

— Який він чужий? Я твоя мама.

Оця фраза стала універсальним поясненням усього.

Через кілька днів я спустилася в підвал шукати дитячі речі.

Наші коробки стояли в самому кутку.

У кількох відсирів картон.

Соломіїні книжки були складені разом зі старими банками.

Я принесла коробку нагору.

— Мам, навіщо ти винесла дитячі речі?

— Місце було потрібне.

— Для чого?

— Для матеріалів.

— Тобто наші речі заважали твоїм баночкам?

Вона образилася.

— Не треба знецінювати мою роботу.

— А мої речі можна було знецінити?

— Ви майже рік тут не жили.

— Але ми не відмовилися від квартири.

Мама грюкнула дверцятами шафи.

— От знала, що повернешся й почнеш рахувати кожен сантиметр.

Я справді почала рахувати.

Бо сантиметрів нам залишилося мало.

Мама зайняла частину моєї шафи, половину великої кімнати й балкон. На балконі стояли коробки з матеріалами, складний стілець і пакети.

Ми з дітьми жили фактично в одній спальні.

Соломія одного вечора запитала:

— Мамо, а ти де спатимеш?

Я розкладала диван у великій кімнаті.

— Тут.

— А якщо бабусині тьоті прийдуть?

Я не знала, що відповісти.

Бо «бабусині тьоті» приходили навіть у суботу.

Другий серйозний конфлікт стався саме через це.

Я прокинулася близько дев’ятої ранку від дзвінка у двері.

На дивані ще лежала постіль.

Я була в піжамі.

Мама вже впускала клієнтку.

— Мам, ти серйозно?

— А що?

— Я тут сплю.

— То склади диван.

— Зараз дев’ята ранку. Субота.

— Людині так зручно.

Я дивилася на неї.

— А мені?

Мама знизала плечима.

— Ти ж удома.

Я взяла постіль і пішла до дітей.

Того ранку ми втрьох снідали на краю кухонного столу, бо на другій половині стояли мамині чашки, одноразові серветки й пакети клієнток.

Третя ситуація трапилася із Соломією.

Донька повернулася зі школи раніше й хотіла запросити однокласницю.

Я дозволила.

Через пів години Соломія зателефонувала.

— Мамо, бабуся сказала, щоб Катя йшла додому.

— Чому?

— Бо клієнтки прийдуть і діти заважатимуть.

Я набрала маму.

— Чому Соломія не може привести подругу у власний дім?

— Бо вони бігали.

— Вони сиділи в кімнаті.

— Сніжано, я працюю.

— І я працюю. Але не виганяю дітей із квартири.

— То забери їх із собою в офіс.

Я аж замовкла.

Увечері сказала:

— Так більше не буде.

Мама посміхнулася.

— А що ти зробиш?

Питання було поставлене дуже спокійно.

І саме тому зачепило найбільше.

Вона знала моє становище.

Моя зарплата після повернення була скромною. Аліментів вистачало хіба на частину дитячих витрат. Оренда нормальної двокімнатної квартири в Чернівцях забрала б величезну частину доходу.

Мама знала, що мені нікуди йти.

І почувалася впевнено.

Четвертий конфлікт виник через рахунки.

Мама поклала переді мною квитанції.

— Тепер ділимо навпіл.

— Добре.

Я переглянула суми.

Електроенергія була величезна.

— Мам, у тебе лампи, стерилізатор, витяжка працюють цілий день.

— І що?

— Чому ми маємо платити половину електрики за твій бізнес?

Вона обурилася.

— А ви водою не користуєтеся? Холодильником? Пральною машиною?

— Користуємося. Давай порахуємо нормально.

— Я тут рік сама все оплачувала.

— Бо сама тут жила.

— А квартиру хто доглядав?

— Мам, ти тут безкоштовно жила.

Після цих слів вона не розмовляла зі мною два дні.

П’ятий епізод стався через холодильник.

Я купила дітям йогурти, сир, шинку, фрукти й залишила на полиці.

Наступного вечора половини не було.

Запитала маму.

— Я клієнток кавою пригощала.

— А йогурти?

— Одна жінка була голодна.

Я мало не засміялася.

— Мам, це дітям.

— Купиш ще.

— Я не купую продукти для твоїх клієнток.

— Господи, один йогурт пожаліла.

— Справа не в одному йогурті.

— У тебе постійно тепер справа не в чомусь.

Саме так.

Бо справа вже давно була не в столі, не в дивані й не в йогурті.

Шостий випадок поставив крапку.

Назар готував шкільний проєкт. Йому треба було виступати наступного дня, і він кілька годин працював над презентацією.

Я заздалегідь попросила маму:

— Сьогодні після шостої нікого не записуй. Назарові потрібна велика кімната й тиша.

— Добре.

Я повернулася з роботи близько сьомої.

У коридорі стояло чуже взуття.

У кімнаті сиділи три жінки.

Одна чекала.

Друга робила манікюр.

Третя пила каву.

Назар сидів на кухні з ноутбуком.

— Чому ти тут?

Він тихо сказав:

— Бабуся сказала, що клієнтка попросилася терміново.

Я зайшла до кімнати.

— Мам, ми домовлялися.

Вона навіть не підняла голови.

— Сніжано, не зараз.

— Саме зараз.

Клієнтки замовкли.

Мама почервоніла.

— Ти можеш не влаштовувати сцен перед людьми?

— Можу. Закінчуй роботу, і поговоримо.

— Я не можу вигнати клієнтку.

— Добре. Тоді це остання клієнтка в цій квартирі.

Вона різко підняла голову.

— Що ти сказала?

— Те, що мала сказати першого дня.

Одна жінка почала збирати сумку.

Мені було незручно перед нею, але відступати я вже не збиралася.

Після останньої клієнтки мама зачинила двері.

— Ти мене осоромила.

— А ти що зробила з нами?

— Я заробляю собі на життя!

— Заробляй. Але не в дитячій кімнаті моєї квартири.

— Це вже й не мій дім?

— Ти моя мама й можеш тут жити. Але ти не можеш самовільно перетворити моє житло на салон.

— Я рік тут була сама!

— І це не зробило квартиру твоєю.

Мама зблідла.

— Ти мене виганяєш?

— Ні. Я закриваю салон.

— А де мені працювати?

— Орендуй місце в студії. Працюй у салоні. Приймай вдома у своїй квартирі.

— У мене немає квартири.

— Тоді шукай варіант. Але мої діти більше не будуть ховатися на кухні, тому що в бабусі клієнтки.

— А хто тобі допомагав, поки ти була в Польщі?

— Ти жила тут без оренди.

— Я комунальні платила!

— За квартиру, в якій сама жила й працювала.

Мама сіла на диван.

— Отак, значить, дочка віддячує матері.

Я вперше не почала виправдовуватися.

— Мам, мій письмовий стіл ти віддала. Дитячі речі винесла в підвал. Велику кімнату зайняла. Соломії заборонила приводити подругу. Назар не може нормально вчитися. Я сплю на дивані й прокидаюся від твоїх клієнток. Ми платимо частину рахунків за твою роботу. Навіть продукти дітей ідуть на частування чужим людям. Скільки ще я маю поступитися, щоб ти не назвала мене невдячною?

— Тобі завжди було для мене шкода.

— Більше ні.

Вона подивилася на мене.

— Що «більше ні»?

— Більше ніяких клієнток у квартирі. Даю тобі два тижні забрати обладнання.

Мама пішла спати, не сказавши більше ні слова.

Наступні дні були важкими.

Вона демонстративно зі мною не говорила.

Клієнток приймала лише тих, хто вже був записаний, а нових переносила.

Потім знайшла місце в невеликій студії неподалік. Оренда робочого столу коштувала не так дорого, як вона мене переконувала.

Через два тижні чоловік із OLX забрав один робочий стіл.

Другий мама перевезла в студію.

Я повернула диван на місце.

Назарові купила недорогий письмовий стіл.

Ми разом забрали коробки з підвалу.

Частину речей довелося викинути, бо вони відсиріли.

Мама досі живе з нами.

Наші стосунки холодні.

Вона часто повертається зі студії й каже:

— Втомилася. Удома було зручніше.

Я відповідаю:

— Розумію.

І більше нічого.

Бо їй справді було зручніше.

Тільки її зручність оплачували ми своїм простором.

Нещодавно Соломія привела після школи Катю.

Вони сиділи у великій кімнаті, щось малювали й сміялися.

Мама повернулася, подивилася на них і мовчки пішла на кухню.

Назар робив уроки за своїм столом.

Я готувала вечерю.

Квартира була тісною.

На кухні стояли пакети з продуктами, у коридорі валялися дитячі кросівки, на дивані лежала Соломіїна кофта.

Але вперше після повернення це знову було схоже на наш дім.

Я не стала багатшою.

Зарплата не виросла.

Аліменти більшими не стали.

Ми досі змушені рахувати гроші.

Я не можу винайняти іншу квартиру тільки заради спокою.

І мама, мабуть, ще довго вважатиме, що я забрала в неї зручне місце для заробітку.

Проте тепер у наших дверях не з’являються незнайомі люди з дев’ятої ранку.

Діти можуть сісти на диван.

Назар може вчитися.

Соломія може запросити подругу.

А я можу прийти після роботи, зняти взуття й не питати, чи вільна сьогодні кімната у квартирі, яка належить мені.

Іноді для повернення власного дому не потрібно переїжджати.

Достатньо нарешті сказати людині, яка надто зручно в ньому влаштувалася: тут є межа, і далі я більше не поступлюся.

А як вважаєте ви: чи правильно Сніжана закрила мамин домашній салон, знаючи, що це був її заробіток, чи мати не мала права без дозволу перетворювати квартиру доньки на робоче приміщення?