У моєї тітки Алевтини є дві дочки та син. Самі ми вихідці з села, але багато років тому мама з татом вирішили будь-що переїхати в місто. Перспективи та інфраструктура стояли на першому місці.
Зараз батьки старенькі, та й я немолода у свої 50 років. За життя побачила багато. І захотілося мені якось знову налагодити стосунки із родичами. Ближче за них у мене все одно нікого немає. Друзі та коханий чоловік не рахуються. А дітьми, на жаль, не наділила природа. Словом, захотілося.
Першою я пішла до двоюрідної сестри, дочки тітки Алевтини. У неї наближався день народження, а в мене «завалявся» чудовий подарунок: годинник із золотим браслетом. Його я їй і вручила. Незважаючи на те, що моє прибуття було обумовлено, сестра Оксана прийняла мене з холодком. Поставила на стіл все скромне, включила телевізор на канал новин і просто почала їсти. Ні гостей, ні чоловіка не було на цьому святі.
Я спеціально просиділа в неї до самого вечора, бо подумала, що потім і гості підійдуть, і чоловік. Проте нічого такого не трапилося. Зібравшись із думками та духом, я поїхала додому, мало не спізнившись на останню маршрутку. Що ж, не доля.
З братом та ще однією двоюрідною сестрою мені так і не вдалося зв’язатися. Вони роз’їхалися іншими селами і, мабуть, не хотіли підтримувати жодних стосунків з ріднею.
Тоді я вирішила почекати, коли тітка Алевтина матиме день народження, і прийти до неї. Так і вийшло. Ми зв’язалися з нею телефоном, довго розмовляли, і я запропонувала прийти до неї на ювілей.
Підготувалася я гарно: нічого дарувати не стала, натомість принесла купу продуктів: червону рибу і ікру, м’ясо, напої та цілу купу овочів. Так, я знаю, що сільських овочами не здивувати, але взимку і свіжих овочів на кшталт помідорів черрі, огірків та болгарського перцю у місцевому магазині не купити.
На дні народження у тітки, як не дивно, гості були. Пара її подруг прийшла на вогник, чисто по-дружньому. Без подарунків та зайвого пафосу. Думаю, раз вони один одного знають стільки років, може, їм так зручніше. У чужий монастир зі своїм статутом не лізуть, як то кажуть.
Десь ближче до вечора прошмигнула знайома тінь. Привітавши іменинницю і присівши на краю столу, навіть мене не привітала. То була моя двоюрідна сестра Оксана. Вже потім, коли минуло трохи часу, я її спитала, а де, власне, її чоловік, чому не прийшов на свято. Почула у відповідь: він дуже втомився та спить.
І знаєте, я не побачила свого годинника у неї на руці. А ще я підгледіла, що моїх подарунків на столі практично не було. Тітка винесла і поставила перед гостями все найпростіше, картоплю, кашу, тому подібні продукти. Не те, щоб мені було неприємно, але я подумала, навіщо все ховати під подушку, адже продукти просто зіпсуються.
Так чи інакше, я подалася додому. Довго думала про відсутність годинника на зап’ясті у сестри і чим таким був зайнятий її чоловік, що навіть заснув. А наступного дня побачила сестру на вокзалі, вона сиділа і продавала овочі, мої овочі, які я подарувала її матері. Але ж я сама бачила, що живуть вони, нехай небагато, але й не бідують. Навіщо це все, адже можна було просто поговорити та до чогось прийти.
Тепер я перестала гаяти час на спроби спілкування з родичами. Нехай буде так, як було. Вони живуть своїм життям, а я – своїм. Краще більше проводитиму часу з чоловіком, може, ми один одного ще більше полюбимо. Адже ми хоч і не родичі, зате споріднені душі, стільки років разом. Роман і є моя справжня родина.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, ibilingua.com
