Зараз я переживаю дуже непростий час. Допомагаю своєму єдиному синові Івану, якого покинула дружина. Я ніколи не плекала теплих почуттів до своєї невістки, Катерини, але й не думала, що вона здатна на таке.

Я була проти шлюбу Івана з Катериною. Вона мені одразу не сподобалась. Постійно виправляла нас, натякаючи, що ми нерозумні.

Перша випускниця університету з непростим характером

Наша родина ніколи не прагнула високих наукових ступенів. Ми з чоловіком маємо педагогічну освіту, а наш син закінчив лише школу. Коли Іван почав говорити про Катерину, ми були проти. Нам здавалося, що вона, студентка університету, надто вже напружена.

Постійно нас виправляла. Куди не кинь, що б ми не сказали, Катерина одразу ж виправляла нас або доповнювала наші слова. У нас вже була алергія на її “правильність”.

Ми дивувалися, чому Іван обрав дівчину, яка нічим цікавим не вирізнялася. Але це був вибір Івана, тож ми промовчали.

Ми не надто схвалювали весілля, але коли у молодої пари народився син, це нас трохи заспокоїло. Ми ніби зруйнували наші захисні стіни й запропонували Катерині свою любов і допомогу. Їй було байдуже, вона продовжувала йти своїм шляхом. Її настанови доповнювалися ще й порадами, як поводитися з нашим онуком.

Коли онуку було кілька місяців, вона мене відчитала: «Олено Василівно, що ви даєте цій крихітці за іграшку? Ви що, геть розум втратили? Я ж казала, він поки що сприймає лише контрасти. Тільки чорно-білі іграшки, а не кольорові. Трохи зосередьтеся й подумайте».

Щоб у родині панував мир, ми дозволяли всьому йти своїм чередом. Коли нашому онуку виповнилося три роки, Катерина кепкувала з Івана, наче з маленького хлопчика, перед усією родиною. Сама вона виглядала, м’яко кажучи, дивно. Катерина неймовірно набрала “лишнього” і зовсім не доглядала за собою.

Волосся було жирне, одяг – балахон, а Іван, порівняно з нею, був справжнім красенем. Мій син просто притих, а його дружина продовжувала своє. Лише б вона була задоволена.

Повернення Івана

Вже два тижні, як мій син повернувся додому. Повністю спустошений. Він просто лежить, плаче або потребує моєї підтримки. Він постійно запитує мене, що він зробив не так, що Катерина його покинула. Він не розуміє, що нічого поганого не зробив.

Він дбав про сина, заробляв гроші, допомагав по дому і дозволяв їй робити все по-своєму. І цього все одно було недостатньо.

Вона казала, що в ньому немає чоловіка, який би її приборкав. Але Катерина своєю лютою вдачею розтоптала цього чоловіка. Вона розтоптала всіх нас. Я сподіваюся, що мій син отямиться, і що ми матимемо можливість бачити нашого онука. А Катерина… нехай вона зустрінеться зі своєю долею. Її вдача все ускладнить.

Пригадую минуле

Пригадую, як ми вперше зустрілися. Іван привів її додому, таку собі “сіру мишку” з розумними очима, що, здавалося, бачать тебе наскрізь.

Може, саме ця надмірна самовпевненість мене й відлякувала. Вона дивилася на нас, ніби ми були експонатами в музеї. Мій чоловік, Василь Петрович, спробував заговорити про сільське господарство, про врожай.

На що Катерина зверхньо відповіла: «О, ви, мабуть, у цьому дуже добре розбираєтесь. Я ж тільки на лекціях про це чула». Це прозвучало так, ніби вона робила нам послугу, дозволяючи нам говорити.

Особливо запам’яталася одна розмова. Іван тоді працював на будівництві, і зарплата була нестабільною. Катерина тоді тільки закінчила університет і ще не знайшла постійної роботи.

Ми запропонували їм пожити у нас, щоб не витрачати гроші на оренду. Катерина скривилася: «Олено Василівно, дякуємо, звісно, але ми краще самі. Ми не звикли жити на чужих шиях». Це було так неприємно. Ми ж хотіли їм допомогти.

Якось Катерина вирішила перебрати всі речі в нашій кухні, щоб, як вона сказала, “оптимізувати простір”. Вона викинула старовинну фарфорову вазу, яка належала ще моїй бабусі. Коли я спитала, де вона, Катерина спокійно відповіла:

«А, та вона була така старомодна, я її викинула. Все одно не вписувалася в інтер’єр». Моє серце просто стиснулося. Ця ваза була мені дуже дорога. Василь, мій чоловік, тоді намагався згладити ситуацію, сказав: «Дочко, ну навіщо ж так? Це ж пам’ять». Катерина тільки знизала плечима.

Народження онука та погіршення стосунків

Коли народився наш онук, Артемчик, ми сподівалися, що все зміниться. Ми так раділи! Купували йому різні іграшки, одяг, допомагали Катерині з доглядом. Але вона все одно знаходила привід для невдоволення.

«Олено Василівно, ви знову дали йому цукерку? – одного разу обурилася вона. – Ви знаєте, скільки там цукру? Йому ж іще немає двох років!».

Я тоді відповіла: «Катю, це ж маленька, одну штучку, для радості».

«Ніяких радощів! – відрубала вона. – Це руйнує його зуби і шкодить підшлунковій!».

Іван тоді спробував її заспокоїти: «Катю, мама ж з добрими намірами».

«Добре наміри, але без розуму!» – кинула вона на ходу.

Якось Василь Петрович, мій чоловік, вирішив підвезти їх з онуком на дачу. Він довго лагодив свою стару автівку, щоб вона була в ідеальному стані. Коли вони приїхали, Катерина заявила: «Василю Петровичу, ваша машина – це просто розвалюха. Вона вся скрипить і рипить. Я боюсь за життя моєї дитини! Ми наступного разу поїдемо на таксі». Мій чоловік, який так старався, просто опустив плечі. Він нічого не сказав, лише сумно кивнув.

Останні краплі

Пам’ятаю, як Іван отримав премію на роботі – 10 000 гривень. Він хотів купити мені нову пральну машину, бо стара вже ледве працювала. Катерина дізналася про це і влаштувала справжню сцену.

«Куди ти витрачаєш ці гроші? – кричала вона. – Це ж наші гроші! Ми могли б купити нові меблі в спальню!».

Іван спробував пояснити: «Але ж мамина пралка зламалася».

«І що? – перебила вона. – А ми що, не люди? Ми живемо без комфорту, а ти про свою маму думаєш!».

Вона тоді забрала його гаманець і сама пішла в магазин, купивши собі новий телефон за ці гроші. Іван тоді виглядав таким розгубленим.

Останній раз, коли ми їх бачили разом, був на дні народження Артемчика. Катерина замовила торт, який був дуже дорогий, близько 1 500 гривень, але він був на її смак, а не на смак дитини. Наш онук хотів торт з машинками, а вона купила з квітами. Іван спробував щось сказати, але вона одразу ж його обірвала: «Замовкни, Іване! Ти нічого не розумієшся на стилі!».

Потім, коли Іван спробував пригостити сина шматочком торта, Катерина вихопила його з рук і сказала: «Ти що, зовсім розуму не маєш? Він ще не їсть солодкого!». І це при тому, що Артемчику вже виповнилося три роки.

Надія на майбутнє

Тепер Іван вдома. Він постійно повторює: «Мамо, що я зробив не так? Я ж усе робив, як вона хотіла». Я обіймаю його і кажу: «Сину, ти зробив усе правильно. Це не твоя провина». Вона просто не вміла цінувати. Сподіваюся, що він знайде в собі сили рухатися далі, а ми зможемо бачити нашого онука. А Катерина… що ж, життя – складний учитель, і, можливо, вона ще зрозуміє, що загубила.

Та ось він, мій син, знову під одним дахом зі мною — дорослий чоловік, який ночами плаче, наче хлопчик. Мені боляче бачити його таким. Я знаю, що йому потрібен час. Але чи вистачить однієї лише материнської любові, щоб він знову повірив у себе?

Катерина… Я не виправдовую себе — я не прийняла її з самого початку. Але я ж бачила її зверхність, байдужість, холод. І мені здається, що якби вона хоч трохи відкрилася нам, усе могло бути інакше. Чи могла я поводитися м’якше? Можливо. Але як зрозуміти, коли бути мудрою, а коли не дати себе втоптати в землю?

А тепер я лише хочу одного — щоб Іван знову посміхався. Щоб ми могли бачити онука, без сцен і докорів. Щоб у нашому домі знову звучав дитячий сміх, а не сльози й докори сумління.

А ви як вважаєте?

Чи має мати втручатись у життя сина, якщо бачить, що його кривдять?

Чи мали ми мовчати, бо це був його вибір?

І чи можна знову довірити дитину матері, яка не цінує навіть любов?