– Зарплата в 35000 гривень – це не багатство, Ілля, а я втомилася чекати на диво! – кинула мені Мирослава перед тим, як остаточно зачинити двері. Її вибір був зрозумілий: вона обрала готове життя, а мені залишилося лише придумати, як пояснити доньці, чому 35000 гривень виявилося замало для сімейного щастя.

Я досі чітко пам’ятаю той ранок, коли Мирослава пішла. Сонце тільки-но підіймалося над горизонтом, забарвлюючи небо у світло-рожеві та помаранчеві відтінки, але для мене той день став сірим і холодним. Вона тихо, майже нечутно, зачинила за собою двері, і цей звук став найгучнішим і найважчим у моєму житті.

Наша маленька Улянка ще спала, притиснувши до себе плюшевого зайця, а я вже знав, що її світ, наш світ, щойно розколовся на “до” і “після”.

Я стояв посеред вітальні, де ще вчора сміялася моя дружина, і усвідомлював, що її більше немає. Немає поруч зі мною, немає поруч із донькою, яка заслуговувала на повноцінну сім-ю. Зрадила? Так. Але найбільше мене ранив її вибір: вона проміняла затишок дому та щирість почуттів на блиск золота й обіцянки легкого життя від іншого, ніби наші 10 років разом нічого не вартували.

Ніхто з нас не жив у злиднях, я мав гарну роботу, займав керівну посаду в логістичній компанії. Ми планували купити більшу квартиру, вже відкладали кошти, і я був упевнений, що наш добробут зростає. Однак Мирославі, вочевидь, цього виявилося замало.

Її нове захоплення, Роман, був власником мережі невеликих приватних клінік, чоловіком, старшим за неї майже на двадцять років, але, як вона сама зізналася в останній розмові, – “фінансово значно перспективнішим”. Вона навіть не намагалася приховати це, кинувши мені в обличчя, що вона “втомилася від постійного очікування, коли ж ми почнемо жити справді по-багатому”. Я був приголомшений цією заявою.

Звісно, я міг би боротися за неї, намагатися повернути, але навіщо? Навіщо мені жінка, для якої сімейні цінності та моя любов є лише розмінною монетою? Єдине, що мене стримувало від розпачу, була наша донечка, маленька Уляна, якій тоді було лише п’ять років. Я знав, що тепер моє життя повністю підпорядковане їй.

– Ти не можеш так зі мною вчинити, Мирославо! – сказав я тоді, стискаючи руки. – У нас же донька!

– Ілля, будь реалістом, – її голос був спокійним, майже холодним. – Я не кидаю Уляну, я просто… змінюю умови життя. Я забезпечу їй майбутнє, про яке ти не зможеш навіть мріяти. І ти знаєш, що це правда. Ти ж не хочеш, щоб вона жила, рахуючи кожну гривню.

Я не відповів. Ця цинічна прямота роззброювала. Моя зарплата була близько 35000 гривень, що для нашого регіону було високим показником, але, звісно, не мільйони. Я забезпечував родину, ми могли дозволити собі відпочинок, нові гаджети, але не розкіш. І ось ця “нерозкіш” стала вироком нашому шлюбу.

Мирослава пішла, забравши свої речі та обіцянку “регулярно навідувати доньку”. Я не став чинити перешкод. Я подав на розлучення і дуже швидко отримав його. На суді вона навіть не заперечувала, що йде до іншого, з його боку не було жодних претензій щодо майна чи опіки, оскільки я не вимагав аліментів, а просто хотів, щоб це скінчилося якнайшвидше.

Перші місяці були дуже важкими. Я раптом став для Уляни і татом, і мамою, і кухарем, і нянею. Я вчився заплітати їй косички, чого раніше ніколи не робив, згадував дитячі пісеньки і намагався готувати щось складніше за яєчню. На роботі я попросив про гнучкий графік, щоб мати змогу вчасно забирати доньку з дитячого садочка. Мої батьки, які живуть в іншому місті, пропонували допомогу, але я вирішив впоратися сам.

Уляна дуже сумувала за мамою, хоча, на щастя, не впадала у відчай. Вона щовечора запитувала:

– Тату, а коли мама приїде? Вона ж обіцяла привезти мені ту гарну ляльку.

– Обов’язково приїде, донечко, – відповідав я, намагаючись, щоб мій голос звучав упевнено.

Мирослава справді приїжджала. Приблизно раз на два тижні. Привозила дорогі подарунки, які, на мій погляд, були абсолютно непотрібні п’ятирічній дитині: планшети, брендовий одяг, величезні набори іграшок, які потім просто стояли в кутку. Під час цих візитів вона була ніби гостя в нашому домі – поспішна, трохи відсторонена, а її парфуми залишали в повітрі різкий і чужий запах розкоші.

Я бачив, як Уляна дивиться на неї – з дитячою любов’ю, але вже з якоюсь настороженістю. Можливо, вона відчувала, що це не та мама, яка була раніше. Якось Мирослава, одягнена в дуже дорогу сукню та з новеньким годинником на руці, сіла поруч з Уляною, коли та малювала.

– Дивися, мамо, – простягнула їй донька свій малюнок. Це була сім’я: тато, донька і… собачка. Мами на малюнку не було.

– Це хто? – запитала Мирослава, трохи збентежено. – Це ти і тато. А де я?

Уляна знизала плечима і, не піднімаючи очей, промовила:

– Ти ж поїхала до Романа.

Мирослава лише стиснула губи й відклала малюнок.

– Мирославо, ти маєш більше часу приділяти дитині, – сказав я їй наступного разу, коли вона зателефонувала, щоб повідомити, що приїде лише через три тижні. – Я бачу, як це впливає на Уляну.

– Ілля, не починай! – роздратовано відповіла вона. – Я зайнята. У Романа багато планів, ми постійно подорожуємо. А всі ці твої докори… ти просто заздриш! Ти сам винен, що не зміг забезпечити нам таке життя.

Після цієї розмови я зрозумів, що боротися більше немає сенсу. Я більше не хочу, щоб вона приїжджала лише для “галочки” чи щоб показати своє нове багатство. Наші стосунки з Уляною ставали дедалі міцнішими. Ми читали книжки про лицарів і принцес, будували величезні замки з конструктора, ходили до парку годувати качок. Я вчився бути для неї справжнім другом.

Через півтора року після розлучення, коли Уляні вже було сім, і вона пішла до першого класу, наше життя майже налагодилося. Я познайомився з чудовою жінкою на ім’я Світлана. Вона працювала вихователькою в дитячому центрі, де я іноді залишав Уляну. Світлана була дуже спокійною, мудрою і, що найголовніше, вона швидко знайшла спільну мову з моєю донькою. Вона не намагалася замінити Уляні матір, але дарувала їй тепло і турботу, якої так бракувало.

Ми почали зустрічатися. Це було легке і приємне спілкування, без драм і зайвого пафосу. Світлана знала всю мою історію, і це її не відштовхнуло. Вона поважала мене за те, що я так віддано виховую доньку.

Якось у неділю ми втрьох пішли до зоопарку. Уляна щасливо бігла вперед, тримаючи нас обох за руки. Вона сміялася, показуючи на жирафа, і саме в цей момент я побачив її. Мирославу. Вона сиділа на лавці трохи далі, сама. На ній був дорогий одяг, але виглядала вона втомленою, а в очах не було того блиску, який вона мала, коли йшла від нас.

Вона побачила нас. Побачила, як Уляна усміхається, тримаючи за руку Світлану, побачила моє спокійне обличчя. У цей момент наші погляди зустрілися. Мирослава не привітала нас, лише кивнула головою. Я відчув, як її погляд затримався на Уляні, але тепер у ньому була не зверхність, а, здавалося, якийсь жаль.

– Хто це, тату? – запитала Уляна, озирнувшись.

– Це просто знайома, донечко, – відповів я і швидко повів їх далі.

Я більше не думав про неї. Я був щасливий, що наша донька росте в любові й турботі, нехай і без біологічної матері поруч. Я дивився на Уляну, яка знову сміялася, і розумів, що я зробив усе правильно. Я не дозволив розлученню зруйнувати життя моєї дитини, а сам знайшов у собі сили побудувати нове, справжнє щастя.

Чи завжди гроші приносять те, що називають щастям? Чи можна замінити материнську любов на дорогі подарунки, а потім, через роки, шкодувати про свій вибір, дивлячись на дитину, яка вже знайшла іншу людину, здатну дарувати їй тепло?

А що ви думаєте: чи є шанс, що Мирослава зрозуміє свою помилку і спробує повернути довіру доньки, чи вона вже назавжди втратила своє місце в її житті?