Зарплати чоловіка я не бачу, за свою його одягаю, прибираю, ношуся з ним, як з писаною торбою, бо так його привчили мама і бабуся, які займались вихованням Івана. Двох наших дітей я тягну сама. Замість його підтримки відчуваю лише лишній груз. Розумію, що життя проходить повз мене, та не знаю, що маю робити. Колись Іван був не таким, а зараз замість того, щоб провести час з сім’єю, він біжить до друзів.
Колись, коли ми ще були молоді і юні, то зі своїми подругами мріяли вийти вдало заміж. Щоб поряд зі своїм обраним чоловіком почуватись, як за кам’яною стіною. Відчувати турботу і підтримку, а відтак і впевненість у завтрішньому дні.
Спостерігаючи за життям своїх подруг, то у них, мабуть, все так і є як вони мріяли.
Та моє життя сильно відрізняється.
На початку, коли ми побралися з Іваном, так звати мого чоловіка, наче все було добре. Ми були щасливі, закохані і він піклувався про мене. Та все мінялось на очах, адже жила я в невістках і жила з нами ще бабуся мого чоловіка.
Так вони з мамою все життя опікувались моїм Іваном, носились біля нього, як біля дорогоцінного каменя.
Інколи складалось враження, що вони настільки його шанували, що готові були самі все за нього поробити. Вартувало мені хоч щось не так зробити для чоловіка, як його бабця і мама ставали за ним горою. Все це провокувало “бурі” між нами.
Роки минали, на сьогоднішній день ми виховуємо вже дорослих сина і дочку. Та що вам сказати, всі ці роки я важко працювала, щоб у моїх дітей все було. А мій чоловік особливо не напрягався.
Працював на заводі охоронцем і мізерна зарплата його цілком влаштовувала. Цих грошей вистачало хіба що, на його одяг і “пінне” яке він любив пити по вихідних.
А ми з дітьми у нього так, для галочки, є – і вже добре. Ще коли діти були маленькі, то між прогулянкою з ними і футболом з друзями, звісно що він обирав футбол.
Дітьми постійно займалась я, постійно йому розповідала про їхні успіхи, думала, це якось допоможе йому змінитись. Та він і слухав не охоче.
Сьогодні мені минуло сорок п’ять і я розумію що поряд з Іваном промайнула вся моя молодість. Мало було у нас днів, про які з теплом хочеться згадати.
Почуваю себе тою стіною для своїх дітей і чоловіка, а самій обпертися ні на кого. Для чого ми досі з Іваном, я не знаю? Мабуть звичка, тай дітям потрібен батько.
І це все, що нас на сьогоднішній день об’єднує.
Чи маю я право на особисте щастя? І чи можу я дозволити собі піти від Івана? Хоча б для того, щоб він усвідомив, що втратив.
Автор – Успішна Емма
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Передрук заборонено!