– Жінки Ігоря не працюють! – так безапеляційно відповідала мені Злата, коли я просила її знайти хоча б якесь заняття для душі, аби мати власні кошти. Тепер “жінка Ігоря” стоїть на вулиці в чужому місті, тримаючи в руках тисячу гривень, і це лише початок її падіння.

Я назву це випробування, бо це єдина річ, яка ще не зруйнувала наші стосунки з донькою остаточно. Звісно, ми з чоловіком не мали мільйонів, але наш невеликий, але стабільний бізнес дозволяв нам жити дуже комфортно. Ми ніколи не шкодували грошей на Злату – нашу єдину донечку.

З дитинства вона мала все, що тільки могла побажати, і навіть більше, ніж було потрібно. Можливо, саме ця наша безмежна щедрість і зіграла з нею злий жарт, адже Злата виросла, не знаючи ціни зусиллям. Їй ніколи не доводилося докладати жодних старань, аби досягти бажаного.

Ми, як свідомі батьки, розуміли важливість освіти. Ми влаштували Злату на найпрестижніший факультет університету – Міжнародні економічні відносини, де навчання коштувало цілий статок. Ми сплачували їй оренду дорогої квартири у хорошому районі столиці та повністю покривали всі її витрати, від одягу до розваг. Ми щиро вірили, що даємо їй найкращий старт у житті, вихідний квиток у світ успіху, де вона зможе реалізувати свій потенціал.

На другому курсі життя нашої дівчинки кардинально змінилося, і почалися проблеми, яких ми тоді ще не усвідомлювали. На одній із закритих студентських вечірок вона познайомилася з Ігорем. Він був значно старшим за неї – різниця у віці складала понад двадцять років, але вигляд мав доглянутий і надзвичайно успішний.

Спочатку Злата не звертала на нього уваги. Вона, як завжди, була оточена молодими шанувальниками її ж віку, а Ігор здавався їй надто солідним, майже “батьком”, як вона сама мені тоді казала.

Але згодом Ігор почав свою “обробку”. Він був наполегливим, але не нав’язливим. Він не просто дарував букети, він дарував дорогі брендові сумки, ювелірні вироби і, найголовніше, демонстрував рівень життя, який ми, при всій нашій забезпеченості, не могли собі дозволити. Ігор мав будівельний бізнес, що охоплював кілька регіонів України, і був людиною з великими зв’язками.

Злата, яка ніколи не звикла відмовлятися від подарунків, піддалася. Вона швидко переїхала з орендованої нами квартири в його розкішний пентхаус, і з того моменту її бачення майбутнього почало змінюватися.

Спочатку вона ще намагалася поєднувати навчання з новим життям. Але коли Ігор подарував їй ключі від новенького блискучого автомобіля, а потім оплатив спільну поїздку на Мальдіви, сенс у конспектах і нудних лекціях повністю зник.

Наш світ рухнув, коли Злата зателефонувала і поставила нас перед доконаним фактом.

– Мамо, я забрала документи з університету, – заявила вона мені з абсолютно спокійним, навіть байдужим тоном.

Я тоді аж присіла на стілець, відчуваючи, як у голові дзвенить. Мій чоловік, який стояв поруч, позеленів.

– Ти що? Злата, ти розумієш, скільки ми заплатили за твоє навчання? Це був твій шанс, твій майбутній фах! – мій голос тремтів.

Але донька була невблаганною, вона повторювала мантру, яку, очевидно, їй вклав у голову Ігор.

– Навіщо мені витрачати п’ять років життя на книжки, а потім працювати за якихось п’ятдесят тисяч гривень на місяць? Ігор мені дав картку без ліміту. Ти коли-небудь бачила, скільки коштує сніданок у Парижі? Це більше, ніж та “перша зарплата”, про яку ви мені постійно говорите.

Вона вже не бачила сенсу в незалежності. Для неї Ігор став гарантом безхмарного і розкішного життя, а освіта перетворилася на тягар.

Ми сварилися, я благала її хоча б взяти академічну відпустку, але вона була рішучою. Забрала документи, залишивши нас з відчуттям, що ми просто викинули величезні кошти на вітер.

Через два місяці Ігор і Злата вирішили переїхати до іншого, більшого міста, де в Ігоря був новий великий проєкт. Звісно, моя думка нікого не цікавила. Мені залишалося лише прийняти ситуацію, зціпивши зуби, і розповідати знайомим про “успішний вибір” доньки. Я вдавалась до цих розмов, щоб переконати, насамперед, себе.

– Олено, ти обережніше. Такі чоловіки просто так не обирають собі молоденьких. У них, як правило, своя родина, і вони звикли змінювати дівчат, як рукавички, – застерігала мене найкраща подруга Галина.

Я, звісно, відмахнулася. Думала, що всі просто заздрять. Злата ж така гарна, розумна (хоч і недовчилася), вона зможе його втримати! Я відганяла від себе тривожні думки.

Та все ж, материнське серце не обманеш. Я відчувала себе неспокійно. Ми зі Златою зідзвонювалися щодня. Я постійно, методично, намагалася донести до неї одну думку: потрібен “запасний аеродром”.

– Донечко, ти ж не проти, якщо я тебе трішки попрошу? Знайди якесь хобі, яке приносить дохід. Піди на курси, стань майстром манікюру або візажистом. Ти ж любиш цим займатися. Це не про великі гроші, Злата, це про твою внутрішню безпеку. Це про те, щоб мати змогу хоча б купити собі квиток, якщо щось піде не так, – благала я.

Я не вимагала від неї йти на завод чи працювати по дванадцять годин на добу. Я просто хотіла, щоб вона мала хоча б якусь професійну навичку, яка могла б її прогодувати і дати почуття власної вартості, не прив’язаної до картки Ігоря.

Але Злата була непохитна.

– Мамо, ти мене не чуєш? Я люблю Ігоря, і він любить мене. Я впевнена в ньому. Він мій чоловік, – вона часто називала його так, хоча офіційно вони не були одружені. – Я планую подарувати йому дитину. Я не буду працювати. Жінки Ігоря не працюють.

Наша розмова завжди закінчувалася її роздратуванням і моїм пригніченням. Златине “золоте” життя тривало майже рік. Розкішні ресторани, відпочинок у Європі, дизайнерський одяг. Її сторінка в соціальних мережах була суцільною вітриною успіху.

Ідилія обірвалася в один день, який перевернув усе з ніг на голову.

Злата вирішила зробити Ігореві сюрприз і повернулася з дорогих спа-процедур раніше, ніж планувала. Вона відкрила двері пентхауса і застала там чоловіка, який мав стати її майбутнім, з іншою жінкою. І це була не просто молода дівчина, це була сорокарічна, дуже доглянута і, як згодом з’ясувалося, його давня бізнес-партнерка, з якою він мав “дуже тісні” стосунки.

Злата влаштувала скандал “бурю”. На відміну від очікуваного вибачення чи хоча б пояснення, Ігор повівся, як справжній ділок. Він без жодного співчуття, просто виставив її за двері.

– А тепер послухай мене уважно, Злата. Твоє “золоте” життя закінчилося. Я тебе одягнув, взув і показав світ. Ти відпрацювала свій час. Квартира моя, машина моя. Свої речі забереш завтра, коли тут буде мій охоронець, – він кинув їй у обличчя її ж гаманцем, у якому, як виявилося, лежало лише близько тисячі гривень готівкою.

Усі дорогі подарунки, шуби, прикраси – усе залишилося в тому будинку. Вони були “його” подарунками, а отже, його власністю. За кілька годин моя донька, яка звикла до життя принцеси, опинилася на вулиці великого, чужого міста, без засобів до існування. Вона була в паніці, абсолютно не готова до такої реальності.

У розпачі, плачучи, Злата зателефонувала мені з міського таксі (вона навіть не мала грошей на поповнення мобільного рахунку, бо завжди користувалася вайфаєм у пентхаусі).

– Мамо, він мене… виставив! Я не маю, чим заплатити за таксі, і в мене лише тисяча гривень. Я не знаю, що робити! Мені потрібні гроші на квиток додому, і негайно, – вона істерично схлипувала.

Я, звичайно, знайшла гроші на таксі та перекинула їй на дорогу. Але ж ми з чоловіком вклали майже всі вільні кошти в нову партію товару для бізнесу. Ми зараз не маємо значної суми, щоб просто так покрити її витрати,.

Я відчула, що мене трясе. Я могла б взяти позику, але тоді ми б втратили свій невеликий, але стабільний бізнес. Я розумію, що вона потрапила в складну ситуацію, але мені в голову лізуть слова знайомих.

– Ти її провчи. Раз не хотіла працювати, то нехай тепер сама щось придумає. Доки вона не відчує, як заробляється та тисяча гривень, вона не цінуватиме ні твого, ні свого часу.

Чи маю я право на таке “виховання” у такий критичний момент? З одного боку, це моя єдина дитина, і вона зараз у скруті. З іншого – якщо я знову все вирішу за неї, вона ніколи не виросте. Чи повинна я, як мати, кинути все і негайно відправити їй гроші, чи все ж таки варто дати їй можливість самостійно знайти вихід із цієї прикрої ситуації, щоб вона нарешті зрозуміла справжню ціну фінансової незалежності?