У Володі та Яни було четверо діточок. На перший погляд, сім’я як сім’я. Дорослі працюють, діти вчаться, а після школи допомагають по дому. І жили б вони щасливо, якби не одне але: чоловік і дружина були абсолютно різними.

Яна – добра і працьовита. Працювала важко в колгоспі. При цьому встигала ще й будинок тримати в ідеальній чистоті. Готувати любила.

А Володька – ледар і нероба. З роботи звільнили, іншу шукати не став, всі гроші йшли на гульки з друзями. Сусідки шкодували жінку. Але за очі, при Яні про її благовірного не можна було навіть слова поганого сказати.

Яну в селі любили за її доброту. Ніколи нікому вона не відмовила в допомозі. Ніколи нікого не образила.

– Навіщо ти всім допомагаєш? – дивувалася її подруга, Уляна. – Тобі своїх проблем мало?

Яна лише посміхалася. Незважаючи на всі біди, які звалювалися на її голову, вона відчувала себе щасливою.

– Яно, чому не купиш собі нову сукню? – запитували жартівливо сусідки.

– А я на автомобіль збираю! – з усмішкою відповідала Яна

– Ну що, назбирала? – цікавляться через якийсь час.

– Ага! Тільки діти цукерок захотіли, тепер знову не вистачає, – жартувала та.

Життя Яни змінилося в один день. Коли дізналася, що Володя іде до іншої. Ірина приїхала до них випадково по роботі, та так і залишилася. Чимось вона була схожа на Володьку, також любила гучні компанії. Ось він і закохався.

Яна плакала-плакала, а потім змирилася.

Через рік Володя з’явився на подвір’ї Яни і запитав, чи не візьме вона їх з Іриною крихітного сина до себе на пару тижнів.

– Ірині в місто треба, а малюка немає з ким залишити.

Яна погодилася.

Хлопчик, Іванко, їй сподобався. Був такий славний. За кілька тижнів Яна звикла до нього, полюбила як сина.

Одного ранку, в день, коли Володя з Іриною повинні були повернутися, Яна дізналася звістку, яка приголомшила її. Маршрутка на трасі перекинулася, і вони не вижили.

Коли за Іванком прийшов дільничний, Яна буквально вчепилася в його рукав:

– Не віддам хлопчика в дитбудинок. Він як син мені, сама виховаю.

Поки дочекалася рішення суду, мало не посивіла.

Плакала, казала, що якщо Іванка захочуть забрати, втече з ним.

Але щастя посміхнулася Яні: їй віддали дитину.

Минали роки. Діти росли, дорослішали. Вони були дуже дружними, обожнювали маму і братика Іванка.

І ось одного разу, коли хлопчикові було чотирнадцять, прийшов лист, що Яну викликають в район.

– Що ж ви гроші не отримуєте? – запитав працівник соцзабезу.

– Які гроші? – здивувалася Яна.

– На дитину усиновлену, Іванка, вам належить допомога.

За роки накопичилася дуже пристойна сума. Звістка, що Яна стала багатою, швидко облетіла село.

– Купиш тепер автомобіль? – запитували сусідки.

– Куплю! – з гордістю відповідала Яна. – Івану.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – teddyclub

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook