Живемо ми в маленькому містечку на Полтавщині, де всі одне одного знають. Жити в райцентр – отже, завжди бути на виду. Поки пройдеш від ринку додому, перевітаєшся з добрим десятком знайомих людей.

Треба бути готовим до того, що кожен може підійти і поплескати тебе по плечу. Пізніше виявиться, що він якийсь там твій далекий родич. Сьома вода на киселі, проте.

Хтось до цього звикає, а хтось – ні і просто переїжджає кудись подалі. Наша сім’я вирішила, що зможе нормально існувати за таких умов, незважаючи навіть на внутрішні проблеми, які у нас виникли. А саме постійні зради мого чоловіка після весілля.

Модні журнали пишуть, що таких чоловіків потрібно відразу ж кидати. Але я люблю і хочу побудувати міцну родину. І це, я вважаю, величезна праця. А коли буває просто?

Особливо важко, коли мені дзвонить чергова його пасія і шипить у трубку, щоб я відпустила свого чоловіка і дала їм зелене світло. Але я теж людина, і я теж маю почуття.

Свої сімейні секрети ми дуже старанно зберігали. Я, звичайно, взагалі не горіла бажанням їх комусь розповідати. Ну і чоловік, хоч і чинив так, але язик тримав за зубами. Ну і щоразу присягався, що це була його остання помилка. Отак ми й жили.

Він як піде на роботу, так приходить лише ввечері. Хоча зарплату додому приносив, тут у мене жодних претензій. А я сиджу вдома, не знаю, що думати. Лише іноді, коли ставало зовсім туго, кликала до себе колишню однокласницю. Таку, щиру подругу Віку.

З нею ми могли час від часу перетнутися і поговорити ні про що, щоб просто поговорити й відволіктися.

Ось і того разу я її запросила, а вона принесла з собою подарунок. Медсестрам у місцевій лікарні часто приносять подяку. От вона й вирішила поділитися.

На мене налинули почуття від червоненького, і я не стрималася: розповіла їй про чоловіка свого, про його дівок і про те, як мене все це втомило. Ми позітхали, я заплакала, на тому й розійшлися.

Наступного дня все місто гуло про мій шлюб. Надворі я бачила багато співчутливих пар очей. Спершу я навіть не зрозуміла, що сталося. Чому перехожі так дивляться на мене? Може, щось не так у моєму зовнішньому вигляді?

Але дзвінок батька все розставив на свої місця. Його голос тремтів від обурення. Без стандартних “привіт” і “як справи” він сказав, що скоро приїде до нас додому і краще б його зятю бути на місці.

Потім був конфлікт. Тато, незважаючи на свій вік, дуже шанобливо ставиться до спорту, тож чоловік не мав жодних шансів. Батько настільки розлютився, що при всіх заявив, що якщо ще раз побачить зятя біля мене, збере своїх хлопців, і тоді йому тільки тікати подалі. А слова мого батька завжди кремінь, це знає все місто.

Так і вийшло, що я нарешті розлучилася. Ми швидко подали всі папери, чекати на місяць не було ніякого сенсу. Чоловік напевно залишиться з якоюсь зі своїх подружок. А я так і житиму, за фактом сама Тільки без непотрібного штампу в паспорті та з відсутньою надією на те, що колись усе налагодиться.

Поки що продовжую існувати за таких умов. Добре, хоч мої батьки мають гроші, і вони про мене не забувають.

З подругою я тепер не бачусь і не спілкуюся. Припинила відразу всі контакти з Вікою. Вона виправдовувалася, мовляв, мій секрет нікому не розповідала. Це люди якось самі довідалися, ага.

Але я їй, звичайно, не вірю. Адже вона особисто винна у тому, що в мене розвалилася родина. Ну, може, щось змінилося б у майбутньому, хіба такого не могло статися?

Та й крім того, про скелети в моїй шафі, точніше, шафі чоловіка, балакає тепер все місто. А це тема для розмови номер один, поки не станеться щось цікавіше. Проблема лише в тому, що у невеликих містах рідко трапляються цікаві події. Плітки – це одне, але коли йдеться про перевірені факти – це вже зовсім інше.

Я тепер і не мрію навіть про стосунки з кимось із місцевих. Адже для них я «та сама, у якої чоловік гуляв із усіма». Карикатура, навіть не людина. Можливо, мені доведеться переїхати чи знайти собі кавалера у соцмережах, щоб він був із іншого міста.

Так чи інакше, хорошого тут мало. Так, і після цих подій я зовсім зневірилася в жіночій дружбі. Молоти язиком на всі боки – що може бути гіршим, ти ж доросла людина! Але, схоже, так вважаю лише я. Усіх інших все влаштовує. Містечко наше живе своїм життям, у якому я свого місця не бачу.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.