iBilingua

Живу я з чоловіком та його батьками у двокімнатній квартирі, вже майже 5 років майже. Кухня у них величезна для квартири, ми з Тарасом у ній самі вважай ремонт зробили на наші гроші. Я сама все планувала, купували матеріали і все зібрали самі.

І от кілька тижнів тому купила я на нову кухню посудомийку. Ми всі тут ледачі, посуд може в мийці стояти 2 дні. Ну я і вирішила – чим вечорами свекрусі й мені намивати гору тарілок, краще ж так само 2 дні складати їх в машину і потім запускати.

А виявилось, що я собі за 50 тисяч гривень купила не помічницю, а халепу! Посуд одразу ж перестав скупчуватися в мийці. Свекруха буквально не давала мені його, виривала з рук і терла ганчірочкою під водою. Раз на тиждень все-таки я посуд запускала.

Готую я зазвичай у суботу багато, посуду багато, потім поки всі поїдять, назбирається – от я закидаю в машинку. Так от, вчора я заповнила машинку, але в ній залишалося ще місце. Я ввечері Ірині  Василівні сказала – вранці поїмо, машинку запущу. Начебто домовилися.

Сьогодні вже в обід вона в кімнату заглядає “Ти машину запускатимеш?” – запитує. Ну я підвелася, пішла на кухню. Заглядаю в машину, а там тільки велика каструля та ложки кухаря! А решти посуду немає. Решта вже помита у шафі!

Іду до неї, питаю: “Навіщо ви помили, я ж сказала, що запущу машину”.

А вона мені “Я цього не робила, може Діма”. Та й Діма цього не робив! Він пішов у гараж нещодавно.

Ще раз сходила я на кухню. Думаю, може і справді машину запустили, а каструльку помиту просто не витягли. Ні. З посудомийки реально витягли тарелі, а решту залишили. Повернулась до неї в кімнату – вона регоче у голос. “Ні, не я, наш котик це”.

Читайте також: Повернулася я остаточно з Італії у свій ріднесенький Львів, у свою, ще бабусину стару квартирку. Все мені тут рідне, миле й моє, ніде немає краще. Поїхала я доглядати літніх італійців 20 років тому, у 43 роки. Мені треба було піднімати дітей, двох дочок і сина. І ось я сиджу на своїй кухні при теплому світлі бабусиного бра і дивлюся на ці пачечки доларів, євро, вже поміняних гривень. Я їх всі розклала і розподілила. Ця пачка – на придбання однушки у Львові, яку я віддам в оренду квартирантам. Цей стосик – купюр – не реставрацію бабусиної квартири, бо жити я хочу саме в ній. А ці дві пачки – на машини всім дітям

Ну що це знущання просто! Навіщо це робити? Звичайно я розлютилася! Накричала. У відповідь почула, що мовляв від тарілок брудних тарганів заведеться і смердить і решта. І взагалі, щоб я її посуд більше не чіпала, щоб її посуд був чистим!

Ось ще півтора місяця тому гора тарілок 2 дні в мийці – ніхто не заведеться, а зараз все, кінець світу. Так бридко!

Може я і не права, що підвищила голос на маму чоловіка. Але мене це просто вивело з себе – покликати, щоб я машину запустила, знаючи що вона напівпорожня, а потім реготати з мене! Ну як мені тепер нормально співіснувати зі свекрухою, будь вона неладна!

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.