Тетяна нетерпляче крикнула сусідці:
– Зіночко, та облиш свої огірки. Побігли швидше. Там біля магазину молодуха наша з Ніною Петренковою зчепилась. Та поквапся вже, все цікаве пропустимо!
Що було робити? Зіна висипала з фартуху огірки прямо на землю і вискочила з двору.
– А чому? – хекаючи від бігу, запитала вона сусідку.
– Не знаю. Але баба Галя сказала, що начебто через Вітьку Ніниного. Наче застукала вона його в молодухи, – протараторила Тетяна і додала ходу.
Молодухою у них у селі називали Ірину Олександрівну. Жінкою вона була вже у роках. Точний вік вона старанно приховувала. Усім казала, що їй сорок із хвостиком. Раніше, років десять тому, була вона звичайнісінькою жінкою.
Працювала у бухгалтерії, ростила доньку. Навіть чоловік був, Іван. Який, як звичайний чоловік ,тиждень працював, а у вихідні закидав за комір.
І трапилась у них радість. Дочка поїхала на навчання до столиці і дуже вдало вийшла заміж. Ірина з’їздила на весілля, Іван на господарстві залишився. І пропала. Всі розмови тільки про те, як живуть у місті. Що носять, що їдять. А ще донька коханій мамі подарувала путівку за кордон. З’їздила туди Ірина Олександрівна, а вже повернулася Ірен.
Насамперед, попросила чоловіка з речами на вихід. Такій жінці сільський чоловік не потрібен. Виделку у руках тримати не вміє, благородне червоне називає кмпотом і взагалі висякується у фіранку.
Накупила собі нарядів, побачивши яких сільські баби зиркали вслід. Яскраві топики, короткі шорти або спідниці, сукні з розрізом. Капелюхи з квітами, бантами, стрічечками.
Була брюнеткою, стала блондинкою з пишним волоссям. Вердикт села був такий: поїхала дахом баба. Ще й плітки поповзли, що до неї молоді чоловіки стали заглядати. Хоча ніхто не бачив, але поговорити про це був смак.
Тетяна з Зіною добігли якраз до розпалу сцени. Навколо зібралися цікаві, а дві жінки, одна молода, інша старша, завзято сперечалися.
— Та на біса мені твій Вітька потрібен? Сільський кумир, у якого в голові тільки поїсти, та випити, – кричала Ірен.
— А навіщо ти до себе його покликала? Квіти понюхати? Адже в тебе на городі, крім ромашок, нічого не росте — відповідала так само гучно Ніна.
— А це не твоя справа, що в мене росте. Хочу квіти вирощую, хочу кропиву. Не в приклад тобі, спину не гну на грядках, – парирувала Ірен.
Ніна сопіла від обурення:
– Та яка ж ти господиня? Ні господарки не тримаєш, ні цибулини не сідаєш.
Ірен зареготала.
— Я, по-перше не баба, а жінка. А по-друге, не ваша справа, як я живу. Звикли все життя солому нюхати, от і нюхайте далі. А я краще ароматом парфумів і квітів насолоджуватимуся, — тупнула ногою Ірен.
— Що ти копитами своїми тупаєш? Посоромилися б на таких каблучищах ходити, не молода дівка. Волосся як ота розпустила, думаєш красунею стала? – насміхалася Ніна.
— У мене хоч є, що розпускати, а у тебе що? Три волосинки в два ряди? – засміялася Ірен.
Цього вже Ніночка спустити не могла. Дуже вже Ірен її зачепила. У Ніни останнім часом волосся стало рідшати. Що вона тільки не робила. Що тільки не мазала, все одно сипалося. Ніна видала клич і з криком:
– Ну, постривай! – підстрибнула Ірен. Та заверещала і впала.
А у Ніночки в руках залишилася розкішна перука блондинистого кольору.
– Це що? – розгубилася Ніна, крутячи її в руках. Ірен вирвала з її рук своє шикарне волосся і начепила назад на сивий їжачок на голові.
— Чого витріщилася? Так, перука. Зате мені личить. А ти, Ніно, не ображайся, але скажу. Вітька у тебе так собі. І як ти з ним живеш? Попросила його тарілку телевізійну поправити, то він мені її з коренем вивернув. Доведеться з району майстрів викликати. Та не ний ти. Пішли краще до мене, по чарочці. Я тобі один засіб дам, будеш у мене з найрозкішнішою косою ходити. А ви чого рота розкрили? Ану розступилися, – і, обнявши Ніну за плечі, Ірина Олександрівна повела її до себе.
Таня з Зіною попленталися додому.
— От чого ти мене через оце із городу зірвала? – бурчала Зіна. – Я б уже всі огірки зібрала.
Таня пхикнула:
– Можна подумати, я тебе на мотузці тягла. Сама поскакала, як коза!
Зіна образилася:
– Сама ти рогата!
А Таня раптом зареготала.
— Ну й добрі ми з тобою. Здичавіли в нашій глушині. Вирішили на місцевий цирк подивитись. А Ірен молодець. Живе на втіху і не тужить. А ми з тобою як з дитинства в навозі копалися, так до старості і будемо, — Таня зітхнула.
– І не кажи. А що робити? Жити якось треба. У нас багатої рідні немає, щоб нас по курортах возити, — Зіна зайшла до своєї хвіртки.
— Точно. А так хочеться. Тьху, забігалася зовсім. У мене там борщ на плиті. Напевно, пригорів. Ну нічого, Льончику на обід рагу буде, – і зареготала. Щиро і дзвінко.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
